Коли очі призвичаїлись до темряви, Морель побачив смуги фосфоричного світла — це літали світні комахи. Москіти, комарі й кліщі, якими була всипана трава, не давали Морелю заснути.
«Хоч би скоріше світало!» — болісно думав він, перевертаючись у моху і чухаючи руки й шию. Тільки на світанку вчений заснув тривожним сном.
Його розбудило вищання мавп. Вони сиділи в гіллі над самою головою і пронизливо кричали й верещали. В мавпячій мові ці звуки, очевидно, означали надзвичайне здивування, бо на їх галас збігались нові зграї мавп подивитися на рідкісне видовище — очкасту мавпу, що лежала на землі. Найсміливіші спустилися по ліанах і, тримаючись хвостом, розмахували «руками» на відстані якогось метра від голови Мореля з явним наміром познайомитися з ним ближче.
Але Морелю було не до мавп. Він підвівся, махнув на них сачком і попрямував у глиб лісу. Ображені таким прийомом, мавпи загаласували ще дужче і довго переслідували Мореля.
Морель хитався від голоду і втоми, але вперто пробирався крізь хащі. Нарешті він вийшов до невеличкої річки з заболоченими берегами. Кілька величезних жаб плигнуло в воду, коли він підійшов до берега…
«Всі дороги ведуть у Рим, — міркував Морель. — Усі річки впадають в Амазонку. Якщо я піду по цій річці, то вийду на Амазонку трохи вище або нижче від нашої експедиційної бази. Це буде далі, але вірніше, ніж шукати в лісі дорогу назад».
І вчений пішов униз по річці.
Однак через годину шляху він розчаровано побачив, що річка впадає в одно з боліт, яких так багато в басейні Амазонки.
— Невже я заблудився — прошепотів Морель.
І ця думка вперше змусила його подумати про всю серйозність становища.
Він був один серед незайманого лісу. На тисячу миль навколо нема людського житла. Сачок для ловлі комах був його єдиною зброєю, а в невеликому рюкзаку й фанерному ящику лежало тільки наукове приладдя: збільшувальне скло, шприц, булавки, пінцети.
«Ithomia Pusio, — за звичкою визначав Морель метеликів, що пролітали над головою. — Слави досягнути нелегко!»
Невеличкий струмок, що впадав у болото, перетнув Морелю шлях. На сирій землі виднілися відбитки звірячих слідів. Тут же валялись кістки тапіра, — його з’їв якийсь великий хижак, що завжди підстерігає тварин біля водопою.
Для Мореля це відкриття було не з приємних. Він перейшов струмок і відчув під ногами сухіший і твердіший ґрунт. Тут пальми чергувалися з фікусами й лавровими деревами, а ще вище здіймався ліс фернамбуків, палісандрів і кастанейро.
Морель підняв із землі плід кастанейро завбільшки з диню, розбив його і почав жадібно їсти маслянисту серцевину горіхів, відкидаючи тверду шкірку.
«Тут зрештою не помреш з голоду, — подумав він. — Підкріплюсь, відпочину і піду шукати дорогу».
І раптом несподівано для самого себе він голосно сказав:
— Сонце — величезний золотий павук! — і в той же момент його пройняв сильний озноб.
— Пропасниця! Цього ще бракувало! — пробурмотів Морель, клацаючи зубами.
Що було потім? Через багато днів, згадуючи цей час, Морель ледве міг відновити в пам’яті послідовність подій.
Сонце — «золотий павук» спустився по вертикальній павутині з неба і вп’явся в голову Морелю, обхопивши її вогненними лапами. Морель закричав від жаху й кинувся тікати. Звідусіль — з листя пальм, з-під коріння дерев, з квіток орхідей — вибігали вогненно-червоні павуки, нападали на Мореля і впивались у його змучене тіло. І тіло горіло, мов у вогні, шматоване незліченними щелепами вогненних павуків. Морель кричав, як навіжений, і біг, біг, відриваючи від свого тіла уявлюваних павуків. Потім він упав і провалився в чорну безодню…
Коли припадок пропасниці пройшов, Морель розплющив очі. Він не міг сказати, скільки часу пролежав непритомний. Був ранок. У траві й на листі копошились павуки — сірі, руді, чорні, червоні. Але це були звичайні павуки. І сонце було тільки сонце. Воно вставало над лісом, освітлюючи золотистих ос, строкаті крила метеликів, яскраві наряди папуг. Думки Мореля були ясні, але він відчував у всьому тілі таку слабість, що ледве міг підняти голову. Спрага мучила його. Край галявини протікав струмок, та Морель не міг добратися до нього. Вигляд струмуючої води збільшував його страждання, і Морель зазнавав справжніх мук Тантала. А сонце піднімалось усе вище. Спека ставала нестерпною. Морель обливався потом, який ще більше ослабляв його.
«Якщо я зараз не вип’ю ковток води, то загину», — подумав він і спробував підвестися.
Читать дальше