Павел Вежинов - Фантастика Всесвіту. Випуск 3

— У правій руці, Славіне, ми знайшли цей папірець, — здивовано розповідав Лусін.

І подав мені звичайний аркуш паперу. На ньому друкованими літерами, очевидно на машинці, було щось написано. Я із зусиллям прочитав:

«Людино, пам’ятай, коли ти в човні…»

Я навіть не дочитав до кінця. Раптом у моїй свідомості наче прорвалась гребля і мене, як водоспад, почали затоплювати образи, картини, спогади.

Ми загубилися, мов дві маленькі краплини на дні цієї величезної чаші. Все в ній дудніло від ревища кількох сотень тисяч глядачів. Конструкція гігантського стадіону, глибоко втопленого в скелю, непорушно стояла на бетонних опорах, ніби мала витримати до кінця світу. А я нічого не бачив, не чув, відчував тільки нестерпний біль у легенях та ще зрідка — тихесеньке дзижчання мультивізійних камер. Воно нагадувало гарчання хижака над загнаною здобиччю. Мудро влаштована мережа супутників зв’язку гарантувала кільком мільярдам уболівальників бігу з усіх частин світу, в тому числі й Антарктиди, високоякісне зображення й звук.

Усе тіло волало, щоб я звалився на край доріжки й не рушав більше, але це була єдина на світі річ, яку я не міг собі дозволити. Тренування…

Ми додали швидкості, фініш наближався з кожним кроком. Але попереду була ще остання перешкода — трясовина. Я глянув через плече, там зяяло провалля. Решта учасників ще навіть не вибігла з-за повороту, отже, все вирішувалося між нами двома. На крок переді мною в синій смугастій майці біг тільки Тааво Урмін, триразовий чемпіон, володар Кубка світу і переможець більш як шістдесяти великих турнірів. Тільки ця жива легенда і я.

Всі ті крикуни, що кидали під ноги на трибунах пластикові тарілки, поруділі від синтетичної гірчиці, пластикові стаканчики з лишками синтетичного пива та недокурки, думали, що він непереможний. Та сьогодні на них чекало здивування. Кров у моїх легенях уже кипіла, але в ногах ще зоставалося досить сили.

Я кинувся вперед. Скеляста плита була відшліфована, як скло. З-під його шипів бризкала рідка брунатна твань, важкі пекучі краплі змушували часто кліпати, а Урмін на це й розраховував. Він зробив такий потужний ривок, якого ще ніколи нікому не щастило зробити. Трибуни були в захваті, стадіон кипів.

Саме такий відеозапис прокручував мені тренер тисячу разів, тисячу разів я біг останні метри дистанції, коли потім, ледве не стогнучи від болю в м’язах, лягав спати, і тихе дзижчання кондиціонера відтворювало в голові все, аж до виття арени.

Урмін озирнувся, й очі його потемніли від здивування — він побачив мене лише за три кроки позаду. Та наступної миті все змінилося. Стадіон, мов цілісний організм, як поранене доісторичне чудовисько, болісно зітхнув. Урмінова майка зникла, шлях до фінішу був вільний. Але ось над поверхнею ріденького смердючого болота виринула голова, покрита пасмами злиплого волосся. Виринула, тоді знову занурилась у твань.

Я сягнув рукою, намацав і потяг з усієї сили, яка тільки в мене лишилась. Урмін захлинався від гострого кашлю, мабуть, сапнув легенями болота. Трибуни вибухнули свистом невдоволення, і я марно намагався збагнути, чому та юрба сердиться.

Нас випередила вже ціла група бігунів. Я був у розпачі — втратити таку можливість!

Біжучи вгору, ми трималися неприродно, по наших прізвищах на червоних майках стікала грязюка. Ми нагадували символічну скульптурну групу — виснаження.

А потім я відчув, як мене хтось веде або, швидше, тягне вогким бетонованим коридором у підземелля. Вже у роздягальні я наткнувся на масивний стіл.

Тренер Зозінго засунув м’які пальці в мій чуб, що злипся від крові. Я несвідомо крикнув, і біль відразу привів мене до тями.

— Чому ти не виграєш Великих призів? Тоді в тебе не кидатимуть камінням, — сказав тренер тоном, яким рідко говорив.

— Зозі, — мовив я, — невже ти не розумієш? А якби він у тому болоті…