Джордж Коллін - Фантастика Всесвіту. Випуск 2

Реальний стан речей звалився на Ірвіна значно швидше. Зокрема тому, що він не звик отак одразу з телепортативної кабіни потрапляти в обійми крикливого натовпу шанувальників і журналістів. Крім того, його мозок і далі видавав накази ногам, взутим у замшеві черевики великого розміру. Але ці настанови приймали натомість ноги у скупеньких туфельках, що складалися з кількох квадратних дюймів шкіри, ремінця і тридюймових каблуків-шпильок.

Під захоплені вигуки неймовірно збудженого натовпу чоловіків гарненька, чудово збудована блондинка, дарма що з мізками професора англійської літератури, простягнулася на долівці.

Реакція потерпілих, зовсім не відповідала їхньому зовнішньому виглядові. На першому поверсі відділення телепортації на Берклі-сквер подорожуючі мали нагоду втішатися такою картиною: атлетично збудований, високого зросту дорослий мужчина корчився в припадку істерики. А тим часом половина чоловіків Великого Лондона заворожено втупилася в екрани телеприймачів, де рожевий, як весняний цвіт, ротик ангелоподібної блондинки виговорював такі прокльони і лайки, що усі волоцюги й биндюжники разом не здобулися б на достойну відповідь.

Дороті було дуже не по собі. Вона відчувала, що щось тут негаразд, але не могла втямити, що саме. Як не дивно, але їй здавалося, що тут не обійшлося без мужчини. А сталося попросту те, що вона, яка ніколи не палила, не могла розпізнати симптомів нікотинового голоду, від якого страждав організм курця. Збентежена дошкульними відчуттями, вона не прислухалася до розмови, яка точилася поруч. Сиділа вона на вигляд зовсім спокійна і врівноважена, але всередині закипала.

Ірвін навпаки виглядав розгубленим, і на його вродливому обличчі застиг вираз невимовного і безпорадного розпачу. Його світле волосся скуйовдилося і на голові панував, як кажуть, красивий безлад. Його темно-блакитні очі стали ще виразнішими — ось-ось мали покотитися великі кришталеві сльози. Від розпачу тремтіла нижня губа. Звабливість Дороті Саймон, однієї з найвродливіших жінок світу, завжди Знаходила відгук у чоловіків з розвинутими батьківськими інстинктами. На безпорадність вони реагують безвідмовно.

Що ж до Девіда Уоллеса, представника американської компанії «Телепортейшн інкорпорейтед» у Англії, то він сидів саме навпроти цієї невимовної вроди і його не полишало наполегливе бажання взяти її… чи його?.. Ірвіна в обійми і висушити сльози поцілунками. Його стримувало на місці тільки одне те, що разом з Ірвіном Блеком вони разом виростали в одному кварталі, разом бавилися, разом бігали до школи, пліч-о-пліч виходили побешкетувати після шкільних занять. Усе це примушувало тримати себе в руках. Становище було і смішним, і сумним водночас.

— Але ж, Дейве, — заламував руки Ірвін, — це дуже гарно, що ти так щиро вибачаєшся, але що ж ти збираєшся чинити?

— Ну, ну, не турбуйтеся, міс Сай… чи то пак, Ірвіне. Я запевняю тебе, що компанія повністю відшкодує тобі за цей нещасний випадок.

— До чого тут відшкодування? Поверніть мені моє тіло. Ти гадаєш, що отак, як воно є, я не буду виглядіти дурень дурнем перед моїми студентами?

— Повір мені, вигляд у тебе чудовий. Тобі не здається, що з ним можна примиритися? Як не кинь, але зараз ти надзвичайно вродлива жінка. Я впевнений, що у світі знайдуться мільйони школярок, яким нікого не треба, тільки б з часом перетворитися на таку невимовну красуню, як ти.

— Ти забуваєш, що я ніколи школяркою не був і ніколи не мав найменшого бажання стати кимось іншим. Тільки абсолютно нормальним мужчиною. І усе, чого я прагну, це повернутися он у те тіло, і, якщо міс Саймон не проти ним поступитися, то я впевнений, вона нічого кращого не зробить, як повернеться у своє власне.

— Ба, коли б усе було так просто! Але одразу, як тільки ми дізналися про цей випадок, то негайно ж підкинули роботу нашим науковцям. І я тобі скажу, є надія, що через місяць-два якийсь розв’язок вони обов’язково знайдуть. Ще ніколи вони нас не підводили.

— Чи ви чули таке! Місяць-два! А що ж мені порадиш робити? Завтра я повинен читати лекцію в університеті. Як почуватимуться студенти, коли всесвітньовідома тупувата фіглярка розповідатиме їм про логічний позитивізм у науковій фантастиці двадцятого століття?

— Будь ласка, не забувайте і про мене, — втрутилася Дороті, ще не опанувавши як слід нові для себе басові голосові зв’язки. — Я повинна грати завтра у п’єсі, яка транслюватиметься на весь світ. Ця роль має вирішальне значення для моєї кар’єри. Дуже я тепер схожа на вісімнадцятирічне дівчисько, аякже!