Роман Лазурко: На шляхах Европи

- Не маю я цієї дати, а щось мені каже, що варто б її мати.

- Та ніхто не знає навіть нащо це - кажу я. - Може скажуть їм картоплю шкрябати в кухні!

- А яка в тебе дата?

- Яка ж би, я ще з самого початку - відповідаю.

- Та глянь у книжку - каже він знехотя.

- Кажу ж тобі… - але витягаю свою книжку, щоб переконати його, що я не маю чого виступати з лави. Кілька карток у моїй книжці теж бракує, бо я їх скурив, коли ще не було папірців де дістати, заглядаю на першу сторінку, а там є тільки дві дати, дата мого народження, яку я сьогодні вже тримаю в тайні і дата 12-ого серпня 1944 року, дата виставлення книжки. Дивлюсь і очам не вірю. Моя книжка, чи не моя…? Моя, а тоді звідкіля така дата, мене німці ошукали, пропав мені цілий рік слави в Дивізії. Аж пригадав я собі, що після Бродів, в таборі Цайссау видавали нам нові книжки, які ми погубили в боях. Я навіть тоді не глянув, що там мені написали, яка ж ріжниця! А німцям не хотілось вписувати всіх даних із наших картотек і вписали просто прізвище та ім'я, дату народження і вставили актуальну дату, як дату виставлення військової книжки. Ну добре, я маю таку дату, а тепер що…? Дивлюсь на Миколу Филиповича, він дивиться на мене, кажу йому тихо:

- Яку дату маєш?

Він витягає свою книжку, глядить, таку саму як я, ми ж були тоді разом у цій суматосі. З наших рядів виступають нові "кукурудзяники", питаю Миколи:

- Ну що робимо?

- Виступаймо! Скажуть бульбу шкрябати, будемо шкрябати, що тобі залежить?

Виступили й ми, долучились до тамтих. Виступив і Зарицький за нами. Перешіптуємось, не знаємо, що тепер буде. Нарешті покінчилось, лави зімкнулись, немає більше "кукурудзяників" ні правдивих, ні таких, як ми. Всі чекаємо з б'ючим серцем. Командант переглянув нас і видав наказ піти до своїх шоп і забрати із собою все своє "майно". Е, це вже цікавіше. Кудись нас переносить, не буде так нудно, як було тут останніми часами,

Позбирали ми своє "добро" скоро, ці, що не мають цієї таємничої дати дивляться на нас дивними очима і по таборі вже йдуть паролі. Доходять вони і до нас, ще заки ми вийшли з нашої шопи:

- Ці виходять на волю! Всі, що мають пізню дату виходять на волю сьогодні…!!

Ми чуємо це, але вірити не хочеться, щоб пізніше не розчаруватися гірко і не осмішитися. Тому кожен з нас тільки підсміхається значуче, мовляв, не думайте, що ми такі дурні, нас вже не наберуть…!!

Вийшли ми на площу із своїми речами і щойно тепер американський командант розпустив всю решту із збірки, На всякий випадок прощаємось із товаришами, бо сяк чи так, кудись нас забирають. Тут ще рука, тут ще потиснеш долоню, пару слів.

- Ви йдете на волю, нема сумніву.

- Не знаємо. Але якщо так, за вас не забудемо.

- Та добре, що вже рушилось, все ближче до якогось кінця.

- Якось то буде.

Настрій серед нас нервовий, напружений. Паде команда, збірка, струнко, праворуч і наша колона відмаршувала. Ще оглянувся я, ще оглянувся хтось інший, ще один помах руки і вже дроти, закрут дороги заступили вид. Наші товариші залишились за нами, а нас ведуть. Куди?

Нас привели до клітки число 11. Аж тут нас повідомили холодно, спокійно, без жадної драми, що ми будемо звільнені з полону. Процедура звільнення буде тривати всього два дні. Не можу описати точно вражень цих хвилин. Прийшла довго очікувана воля - а у мене наче протиакція. Просто охляв. Не знаю, що з собою зробити. Напруга чекання була завелика і тепер у мене вже не стало сил ні тішитися, ні думати, ні плянувати щонебудь. Я ходив як у півсні.

Наступного дня з самого ранку, після видачі снідання, вказали нам де, що і як. Ми входили по черзі до кімнати, де зараз же при дверях сидів американець, який відбирав у кожного військову книжку. Він перевіряв дату, цю вирішальну дату і прибивав печатку, яка мала дві таємничі букви О.К. Цю книжку тоді він віддавав власникові і з нею треба було йти дальше. Рядом стояли там столики, може із десять. На столиках були машинки до писання, за машинками сиділи німці. Кожний з нас, діставши печатку О.К., тобто, все в порядку, підходив до когось із цивільних писарів і той відписував тоді з його книжки потрібні дані на спеціяльному листку паперу. Писарі нікого про ніщо не випитували, а скінчивши переписувати, що їм треба було із книжки, відкидали книжку в куток, бажали нам багато щастя і полагоджений стрілець вертався на свою квартиру, в тому самому тимчасовому бараці, що в ньому ночували ми попередньої ночі. Тут ще раз довелось нам переночувати, бо аж наступного дня, тобто 27 лютого вечором стали нас вантажити на автомашини. Посвідок звільнення однак не видали нам на руки. На кожну автомашину відраховували по сімнадцять стрільців і як вісімнадцятого давали одного конвоїра, поляка з армії ген. Андерса. Вступаючи на машину треба було віддати вовняний американський коц, "зафасований" в полоні. Коли ми вже сиділи на лавках, на автомашині, вартовий сідав останній, зараз же з краю, при дошці.