Юрий Лукшиц: Україна-2050. Еволюційний сценарій

Національний лідер України

Майбутній національний лідер (за умови, що він з'явиться) отримає у спадок від попередніх влад колосальний тягар проблем і купу небезпек. Йому доведеться буквально склеювати країну по частинах. З одного боку, він і його команда повинні стримувати зростаючий радикальний націоналізм, породжений Західною Україною, з іншого— поки що роздроблений проросійський рух Південно-Східної.

Яким має бути цей лідер? Можна сформулювати кілька критеріїв. Враховуючи мовний склад населення країни, прекрасно володіти українською та російською мовами і бажано англійською. Ідеологічно він не може бути націоналістом чи комуністом, оскільки жодна з цих ідеологій не є прийнятною для більшості населення України. Можна припустити, що президент України— це, насамперед, центрист і патріот (тобто україноцентрист) своєї країни. Але він також зобов'язаний бути грамотним і досвідченим у багатьох галузях знань, бути по духу інтелектуалістом. Що стосується його віку, дата народження повинна припадати або на часи незалежної України, або на горбачовські.

Уважно оглянеш політичний олімп України— і переконаєшся, що під ці ознаки ніхто з сучасних українських політиків не потрапляє: Віктор Янукович, м'яко кажучи, не зовсім розумний, Юлії Тимошенко не вистачає внутрішньої стратегії і почуття балансу, Арсеній Яценюк— без коментарів, достатньо поглянути на нього і закрити очі долонею, Віктор Ющенко вже давно зіграв проамериканську партію і довів свій програш, Віталій Кличко— найбільш незаплямований, але молодий політик, м'язи є, а політичного лоску мало, інакше кажучи, спортсмен повинен займатися спортом, Олег Тягнибок— ультранаціоналіст, остаточно розвалить неоднорідну в культурному, економічному і геополітичному контекстах країну (жарт останніх днів: якщо він і зможе стати президентом, то тільки Західно-Української Республіки). Ось і все, український політикум багатий на слизьких персонажів (Королівська, Мороз, Симоненко) і людей, у кого явні негаразди з головою (Ляшко, Фаріон, Михальчишин), а національних лідерів не роздивишся і в найпотужніший телескоп.

Національна команда України

З іншого боку, лідер без команди— ніщо. Якою б сильною не була людина, величезне значення в житті відіграє оточення. Якщо проаналізувати історичну хронологію, дійдемо висновку, що людство найчастіше вперед рухали окремі особистості (виняток: масові події на зразок ВВВ чи «космічні перегони » 1960-1970-х рр.). Але завжди поряд з такими індивідуумами, будь то Сталін, Рузвельт або Корольов, знаходилися віддані помічники, на яких можна було спертися у важкий момент.

Оптимальна кількість національної команди України— 30–40 тис. чоловік, якщо ми говоримо про політичну партію, як суспільну структуру, здатну впливати на внутрішнє та зовнішнє життя країни. Немає сенсу створювати щось на зразок КПРС, «Єдиної Росії» чи Партії регіонів, в рядах яких перебували/-ють мільйони чоловік— вони занадто бюрократичні, громіздкі й малоефективні. З іншого боку, від десятки, сотні, тисячі людей пуття мало, адже необхідно мати той оптимум, що зможе керувати внутрішніми процесами держави. Політпартія повинна представляти кожну область України, а не грати роль регіональної сили. Вона не може бути абсолютно лівою чи правою (і тим більше з приставкою ультра- в обох випадках), проросійською/проєвропейською через складні внутрішні протиріччя українського суспільства та його історичні передумови. Іншими словами, ідеальна політсила повинна являти собою суміш центризму, прагматизму з мінімально необхідними вкрапленнями лівого/правого спрямування та консолідуючої унікальної ідеології в позитивному сенсі цих слів.

Якщо національного лідера немає, можна підібрати персону, яка максимально буде відповідати цьому ідеалу. Однак є ще два не менш важливих критерії— стратегія та потенціал. Немає сенсу перераховувати всі хвалебні точки зору експертів, зупинимося на загальнодоступних фактах і найважливіших аргументах.

Як повинна виглядати стратегія розвитку, наприклад, до 2050 р., щоб явити світові «українське диво»? Протягом всієї української «незалежності» був відсутній такий план дій. Першою більш-менш чіткою спробою став так званий «Український прорив» Юлії Тимошенко. Нерозумно і наївно, але на безриб'ї і рак риба. Ось як його описує проімперський російський публіцист радянського гарту Максим Калашников («Незалежна Україна», стор. 131): «Тут можна знайти соціалізм, гасла паризьких студентів-бунтарів 1968 року, Жириновського— і тут же Фрідріха Хайєка і найзабубенніший неолібералізм в дусі рейганістів, тетчеристів і бушевських «неоконів». А тому, щоб уникнути популістської маячні, стратегія повинна бути приблизно наступною.