Константин Деревянко - Украинка против Украины

Проблема, однако, в том, что на планете сегодня около двухсот государств, а языков — в десять раз больше. Так что горючего материала для межнациональных разборок хватит надолго. Да и не всем еще "розвиднилося, хто вони такі". Например, Л. Старицкая: "хто вона така", какой национальности? Некоторые думают, что украинка. Оказывается нет: "Батько мій, М. П. Старицький (і дворянин, і поміщик, та ще рід свій вели Старицькі від брата Іоанна III князя Старицького, що і село їх зветься Княжою Лукою" (31, 32). Так некоторые из русских "колонизаторов" меняли свою национальную ориентацию. Но ведь не всем же дано с легкостью проделывать подобные операции. Это особый дар. Украинцы про таких говорят: "перевертні".

Но Забужке нравится: "Л. Старицька-Черняхівська у своїй творчості як раз потрапила досить повно представити суто "мазепинську" версію новочасної української історії, — вивівши на кін цілу галерею портретів нашої "антиколабораціоністської" шляхти XVII–XIX ст., від "Гетьмана Дорошенка" (драми, у якій є образ молодого Мазепи), "Івана Мазепи" (без коментарів) та драми "Милость Божа" (про Данила Апостола), до повісті "Діамантовий перстень" (про роль українського офіцерства в польському повстанні 1830 р.) та загублених п’єс "Декабристи" (без коментарів!) і "Тихий вечір" (про кирило-мефодіївських "братчиків")" (10, 385). Если, по мнению С. Павличко, "українська література XIX–XX століть була літературою помсти", то интересно: кому всю жизнь мстила Л. Старицкая? Очевидно, своим русским предкам (без которых не было бы ни ее, ни ее "помсти").

Пчилка также вносила свою лепту в общее дело. Сестра Исидора вспоминала: "За першої світової війни влада заборонила українські періодичні видання, отже, закрили "Рідний край". У січні 1917 року маму запросили на редактора газети Гадяцького Земства, що виходила російською мовою. Мама добилася постанови Земства про те, щоб газета виходила українською мовою, і тоді згодилася бути в ній за редактора і була редактором цього часопису до початку 1919 року. Революційні події мама зустріла радісно, з властивою їй енергією, і незважаючи на свій похилий вік, брала участь у громадському житті у Гадячі" (11, 184). Еще бы не радоваться: наконец-то костер разгорелся. Но вот беда: он разгорался все больше и больше. А угасать вовсе не собирался…

Итак, "газета почала виходити українською мовою під редагуванням О. П. Газета відразу змінилася на краще і придбала прихильників невдовзі, коли було повалено царат, а з ним і всякі цензурні заборони, то О. П. одразу скористала з можливости вільного вислову своїх національних прагнень та демократичних ідеалів. Весною 1917 року по більших та й менших містах України, отже, і в Гадячі, була загострена національна боротьба. Тоді О. П. в газеті та на різних зборах виступала за українізацію школи, установ і т. ін. Влітку 1917 року у Гадячі був учительський з’їзд і курси для народних учителів, де О. П. своїми викладами дуже зміцнила національну свідомість серед слухачів. Про це я пізніше не раз чула від колищніх учасників цих курсів. Ще в той же період О. П. охоче уділяла час і дітям-школярам. О. П. вважала, що цьому поколінню доля судила будувати українську Державу, отже, їй хотілося передати йому свій патріотизм, свою любов до всього хорошого, рідного, природи, мистецтва, звичаїв і т. ін… Революція, повалення царату сповнювали О. П. надією на відродження Української Держави. Але вона бачила, що ворогів Україна має багато — і зовні, й з середини, тому дуже смутило її те, що виявилося, як в такий відповідальний історичний момент мало є серед українців справжніх державних діячів великого масштабу, та й ще серед тих небагатьох немає часто згоди. Пам’ятаю, наприклад, як, на думку О. Пчілки, Український Уряд недостатньо рішуче протиставився до великодержавницької політики російського Тимчасового уряду" (11, 196).

В. Архипов приводит архивный "лист Олени Пчілки до українського письменника та діяча Центральної Ради Івана Стешенка. Пчілка з гіркотою оповідає, якими неймовірними потугами, через лютий спротив, просувається вперед українізація шкільництва, зокрема в Гадячі, де вона тоді проживала. "У нас такими супротивниками виступають і деякі педагоги ("потайні"), і "родітєлі", найбільш ваші "прекрасні" жиди (котрих ви напустили і в Центральну Раду)… Жиди ("родітєлі") і "потайні" педагоги оце недавно більшістю голосів (таємним голосуванням) на зборі постановили: "В сьому році — 1917–1918 — українізації в гімназії не проводити зовсім" (12, 32). Это было возмутительно. Также возмутительно вела себя и Центральная Рада.