Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

Люблінська унія каталізувала процес адміністративного переустрою Речі Посполитої. За 50 років країна розділилася на дві частини: Велику Польщу, або «Корону», та Малу Польщу, або «Окрайну». До земель «великопольських» відносилася переважна частина сучасної Польщі, сучасні Білорусь, Латвія, Литва, а також Смоленщина та Вітебщина, які зараз входять до складу Російської Федерації. «Окраїнні» землі – це воєводства Белзьке (головне місто – Белз), Брацлавське (Брацлав), Волинське (Луцьк, Рівне), Київське (Київ, Житомир), Краківське (Краків), Люблінське (Люблін), Подільське (Теребовля, Каменець), Руське (Львів, Перемишль), Сандомирське (Сандомир), Чернігівське (Чернігів).

Ще одна «точка повороту» – Берестейська унія 1596 р., коли за рішенням Київської митрополії Руської православної церкви було розірвано канонічний зв’язок з Константинопольським Патріархатом і реалізовано проект переходу під амофор Римського Папи. Унійний процес вимагав, перш за все, приведення Статуту ВКЛ у відповідність до правових норм, які діяли на території Польщі. Внаслідок різних причин Статут або «Новий» Статут був затверджений 1588 р. привілеєм польського короля, «Жикгімонта Третього, Божою милістю короля польського, великого князя литовського, руського, прусського, жмудського, мазовецького, інфляндського, тією ж милістю призначеного королем шведським, готським, вандальським і великим князем фінляндським і інших». Повна назва документа – «Статут Великого князівства Литовського від найяснішого Господаря короля Його милості Жикгімонта Третього, на коронації у Кракові виданий, року 1588» . [359]

У вступі до цього унікального, як на свій час, документа наголошувалося: «метою правової держави є охорона прав і свобод її громадян». «Діючи протягом понад трьох століть і неодноразово доповнюючись, Статут 1588 року як у дзеркалі відображує всю потомну історію Литовсько-Руської держави». На території сучасної України він «був діючим законом як національний і основний кодекс» і функціонував тут упродовж понад трьох століть. На території Київської, Подільської, Волинської губерній дію Статуту було скасовано 25 червня 1840 р., тобто майже через 50 років після їх окупації Російською імперією. На Лівобережжі сучасної України вони діяли фактично до 15 квітня 1842 р., але вплив Статуту «особливо в галузі сімейного права спостерігався у дії судових органів Полтавської і Чернігівської губерній майже до 1925 р.»!

«Правова система за Статутом 1588 року, – констатують його найавторитетніші вітчизняні публікатори та дослідники, – це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє». Інші принципово важливі якісні характеристики «Нового» Статуту такі:

– упродовж двох з половиною століть він був «взірцем для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях»;

– кодекс «є правонаступником у розвитку права, зумовленого багатою правовою спадщиною Київської Русі»;

– «його еволюція була визначена положеннями Руської Правди» ; [360]

– яка, у свою чергу, генетично пов’язана, походить із законодавства Східної Римської імперії, спирається на нього.

Нарешті, слід відзначити ключову роль у підготовці Статуту 1588 р., яка належить, насамперед, видатному політичному та державному діячеві Льву Сапезі – підканцлерові (1585—1589 рр.), великому канцлерові (1589—1623 рр.) та великому гетьманові (1625—1633 рр.) Великого князівства Литовського.

Лев Сапега.

Таким чином, сучасні дослідження вітчизняних суспільствознавців довели, що правовий статус руської шляхти був урівняний з польською вже від 1425—1435 рр. [361]У 1565—1566 рр. у ВКЛ відбулася сеймова реформа, закріплена Другим Литовським Статутом. «Статут 1566р., в суті речей, – як стверджують сучасні дослідники, – на високому рівні кодифікаторської техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту». Відкриває цю низку реформаторських актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення). Наступний крок – це Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловнійших повітом… зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави… Згідно з новим адміністративним поділом встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства [362]: Київське – з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське – з Луцьким, Володимирським і Крем’янецьким судовими повітами; Брацлавське – з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом). Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участі в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. [363]