Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

«У нагороду за вчасну допомогу київський князь мав одружитися з Анною Багрянородною, сестрою імператора, але за умови, що він разом зі своїми підданими прийме християнство. З візантійського боку це була велика поступка, адже досі ніколи ще народжена в багряниці, повноправна візантійська принцеса не виходила заміж за чужоземця… тільки володар молодої руської держави був удостоєний честі породичатися зі справді повноправною імператорською родиною… Християнізація Київської Русі знаменувала не тільки початок нової ери в її розвитку, а стала водночас і величезним досягненням Візантії. У сфері візантійських впливів несподівано опинилася найбільша й найбагатша слов’янська держава, яка відтепер перебуватиме під духовним проводом Константинополя. Окрім того, що новоутворена руська церква підпорядковувалась Константинопольському патріархатові, нею ще й керували митрополити-греки, яких туди присилали з Візантії. Відтоді культурний розвиток Руси упродовж довгих сторіч перебуватиме під сильним візантійським впливом» . [340]

Ці дві обставини – шлюб із «Багрянородною» та прийняття офіційного імперського культу, який тепер називається «православ’ям» у його східному варіанті, – у політичному сенсі означали невідкликувану надалі легітимацію влади київських князів з боку найбільшої на той час світової потуги в період, коли вона досягла найвищої точки свого розвитку. Входження Володимира до імператорської сім’ї за визначенням вимагало, послуговуючись сучасними термінами, адаптування до імперських місцевих, регіональних, світоглядних, правових норм та звичаїв. У цьому сенсі перед Володимиром та його наступниками було тільки два шляхи: або відкинути існуюче у слов’янських племен (над якими Рюрики встановили оружною силою свою владу) звичаєве право та запровадити на території князівства систему імперського римського права, або кодифікувати своє, адаптувавши його під імперське.

Імперське право на той момент – це чи не найрозвиненіша ділянка візантійського буття, так само як грецька культура та римський універсалізм. Одна з його вершин – «Прохейрон» – зведений кодекс цивільного та державного права, до якого включили «найважливіші та найчастіше застосовувані закони, які зведено до системи із 40розділів… «Прохейрон» здобув собі широке визнання, ним користувалися аж до самого падіння візантійської держави. Невдовзі його було перекладено слов’янською мовою», він «користувався величезною популярністю як серед південних, так і серед східних слов’ян». Ще одна вершина тогочасної правової думки – «Епанагоги» – «вступ до великого збірника законів», документ, який виразно фіксує засадничу ідею розподілу влад. «Держава та церква, – пише про це Г. Острогорський, – постають тут як одна інституція, складена з багатьох частин та членів, на вершині якої стоять один поруч з одним імператор і патріарх – два провідники християнського світу, злагоджено і гармонійно співпрацюючи між собою на благо людства. Сфера діяльності цих влад, нерозривно пов’язаних одна з одною, чітко розмежована: імператор повинен піклуватися про плотські, а патріарх – про духовні потреби підданих».

Руська держава Володимира отримала можливість пізнати також і «Шестикнижжя» – «найбільше за обсягом зведення середньовічних візантійських законів, «базилік» – «збірників канонічного, цивільного та державного права, які ґрунтуються в основному на Кодексі Юстиніяна та «Дігестах», дещо менше на «Institutiones» та інших правових актах. Саме цей Кодекс, який витіснив з ужитку попереднє законодавство – законодавство імператора Юстиніяна, встановив фундаментальну правову норму, яка діяла на теренах сучасних українських земель більше 1000 років – формально аж до грудня 1918 р., а фактично у де в чому діє і у сучасній українській Конституції! Норма встановлювала: «Імператор – Божий обранець, його оберігає саме Провидіння. Він керує всією адміністрацією, є головнокомандуючим армії, найвищим суддею і джерелом права, покровителем церкви й оборонцем віри. Він вирішує питання війни і миру, вироки, які він виносить, остаточні й оскарженню не підлягають, а закони, які він видає, – вияв Божої волі. Щоправда, – наголошує Г. Острогорський, – і він повинен коритися обов’язковим для всіх законам, але від нього залежить скасування давніх і видання нових прав та законів. Як глава держави він користується нічим не обмеженою владою, керуючись хіба що власними принципами моральності й справедливості» . [341]