Стефан Цвейг - Марія Стюарт

Французький двір у ті роки був одним із найблискучіших і найпишніших у світі. Вже минуло середньовіччя з його похмурістю, але на тому перехідному поколінні ще лежить останній романтичний відблиск умирущого лицарства. Сила й відвага ще по-давньому суворо і мужньо виявляються в радощах полювання, лицарських каруселей зі списом і турнірів, у пригодах, на війні, але духівництво вже набуло прав господаря в колі можновладців, а гуманізм після монастирів та університетів здобув і королівські замки. Любов пап до розкоші, ренесансне духовно-чуттєве розкошування насолодами, втіха від красних мистецтв переможно дійшли з Італії до Франції, і тієї історичної миті в цій країні постає майже унікальне поєднання сили і краси, мужності й безтурботності: високе мистецтво не боятися смерті й водночас суто чуттєво любити життя. У вдачі французів природніше й вільніше, ніж деінде, поєднуються темперамент і легкість, а галльська chevalerie , лицарськість, напрочуд добре пасує до класичної культури Ренесансу. Водночас від кожного шляхтича вимагають, щоб він і в обладунку на турнірі мчав учвал на супротивника зі списом, і зі зграбними поворотами взірцево виконував вигадливі фігури танку; він повинен опанувати суворе мистецтво війни не гірше, ніж витончені закони двірської куртуазності; та сама рука, що в ближньому бою орудує важким дворучним мечем, повинна вміти видавати ніжні звуки й писати коханій жінці сонети; вміння поєднувати в собі силу і лагідність, брутальність і освіченість, вправність у битвах і обізнаність у мистецтвах – ось ідеал часу. Король і його аристократи цілісінькі дні з запіненими хортами полюють оленів і кабанів, ламають і трощать списи, а ввечері шляхетні кавалери і дами збираються в залах розкішно оновлених замків – у Луврі, Сен-Жермені, Блуа чи Амбуазі – для духовних розваг. Читають вірші, співають мадригали, компонують музику, в маскарадах пробуджують дух античної літератури. Присутність багатьох гарних і причепурених жінок, творчість таких поетів і художників, як Ронсар, Дю Белле і Клуе, надавали тому королівському двору неповторної барвистості й радості, що марнотратно виражалися в усіх формах мистецтва і життя. Як і всюди в Європі напередодні сумнозвісних релігійних війн, Франція стояла тоді перед поривом до високої культури.

Той, хто живе при такому дворі, а передусім той, хто на такому дворі колись має бути володарем, повинен припасуватися до нових культурних вимог. Він повинен прагнути досконалості в усіх мистецтвах та науках і кувати свій дух не меншою мірою, ніж тіло. В найпишнішій книзі слави гуманізму назавжди лишиться те, що саме тих, хто прагнув діяти у вищих колах життя, він зобов’язував бути обізнаним з усіма мистецтвами. Навряд чи коли-небудь так наполегливо дбали водночас про довершену освіту не тільки чоловіків шляхетного стану, а й шляхетних дам, і з цією турботою про їхню освіту почалася нова доба. Як і Марія, королева англійська, та Єлизавета, Марія Стюарт теж була змушена вивчати класичні мови, давньогрецьку й латину, а також сучасні: італійську, англійську та іспанську мови. Але завдяки ясному і проворному розумові та успадкованій від предків любові до культури обдарованій дитині кожне зусилля дається за іграшки. Вже в тринадцять років вона, навчившись латини з «Розмов» Еразма Роттердамського, читає перед усім двором у залі Лувру свою власну латинську промову, тож її дядько, кардинал Лотаринзький, гордо повідомляє Марії де Ґіз, матері Марії Стюарт: «Ваша донька так виросла і так росте день у день, набуваючи внутрішньої величі, краси та розуму, що в усьому доброму і почесному вона вже така довершена, як тільки можна, і в цьому королівстві серед доньок аристократів або людей інших станів із нею нікого не можна було б порівняти. Я можу повідомити, що вона так припала до вподоби королю, що він часто понад годину спілкується тільки з нею, і вона вміє дотепними й розумними словами розважати його так добре, немов двадцятип’ятирічна жінка!» Духовний розвиток Марії Стюарт і справді незвичайно ранній. Невдовзі вона опанувала французьку мову з такою впевненістю, що наважується на поетичний вислів і спромагається гідно відповідати на вірші, якими уславлюють її Ронсар і Дю Белле, проте не тільки під час принагідної двірської гри, а саме в миті душевного смутку свої почуття відтоді вона найлюбіше довіряє віршам, бо ж любить поезію, а її саму люблять усі поети. Але і в усіх інших видах мистецтва Марія Стюарт засвідчує незвичайний смак: вона гарно співає під лютню, її танок вихваляють як чарівливий, її вишивки – витвори не просто вправної, а дуже обдарованої руки, вона одягається скромно й не обтяжена помпезними сукнями, мов дзвін, у яких пишається Єлизавета; і в шотландській спідничці, і в урочистій шовковій сукні вона зі своєю дівчачою привабливістю видається цілком природною. Від самого початку такт і чуття краси в Марії Стюарт – природне обдаровання, і цю піднесеність (але все-таки не театральність), яка завжди надаватиме аури поетичності, ця донька Стюартів зберігатиме навіть у найтяжчі години як неоціненну спадщину своєї королівської крові і свого монаршого виховання. А втім, навіть у фізичних вправах Марія Стюарт навряд чи відстає від найвправніших цього лицарського двору, вона невтомна вершниця, завзята мисливиця, вправно грає в м’яча; її гінке, струнке дівоче тіло, попри всю притаманну йому тендітність, не знає ні втоми, ні знесилення. Ясна і весела, безтурботна й щаслива, ця багата й романтична юність п’є з усіх келихів, не здогадуючись, що вона тепер, навіть не усвідомивши, вже вичерпала найчистішу радість свого життя; навряд чи в якійсь іншій постаті жіночий ідеал французького Ренесансу знайшов таке лицарсько-романтичне втілення, як у постаті цієї веселої і палкої дитини-королеви.