Стефан Цвейг: Марія Стюарт

Яків VI (1566–1625), син Марії Стюарт і Генріха Дарнлі. Після смерті Марії Стюарт (1587 р.) законний король Шотландії, після смерті Єлизавети (1603 р.) король Англії як Яків I.

Джеймс Гепберн, граф Босвелл (1536–1578), згодом герцог Оркнейський і третій чоловік Марії Стюарт.

Вільям Мейтленд Лесінґтон, державний секретар Марії Стюарт.

Джеймс Мелвілл, дипломат, довірена особа Марії Стюарт.

Джеймс Дуґлас, граф Мортон, регент Шотландії після вбивства Морея; страчено 1581 року.

Метью Стюарт, граф Леннокс, батько Генріха Дарнлі, головний обвинувач Марії Стюарт після його вбивства.

Арґайл, Арран, Мортон Дуґлас, Ерскін, Ґордон, Гарріс, Гантлі, Керколді Ґрейндж, Ліндсей, Мар, Рутвен – Лорди, то прихильники, то противники Марії Стюарт, які ненастанно перебувають у союзах один з одним, один проти одного і майже без винятку померли не своєю смертю.

Мері Бітон, Мері Флемінґ, Мері Лівінґстон, Мері Сетон – Чотири Мері, подружки дитячих літ Марії Стюарт.

Джон Нокс (1505–1572), проповідник kirk (протестантської церкви), головний противник Марії Стюарт.

Давід Ріцціо , [2] Rizzio в тексті С. Цвейга. Загалом більш поширена й правильна форма Riccio (Річчо). музикант і секретар при дворі Марії Стюарт, убито 1566 року.

П’єр де Шастеляр, французький поет при дворі Марії Стюарт, страчено 1563 року.

Джордж Б’юкенен, гуманіст і вихователь Якова VI, автор ненависних памфлетів проти Марії Стюарт.

Генріх II (1518–1559), король Франції від 1547 року.

Катерина Медичі (1519–1589), його дружина.

Франциск II (1544–1560), їхній найстарший син, перший чоловік Марії Стюарт.

Карл IX (1550–1574), молодший брат Франциска II, король Франції після його смерті.

Кардинал Лотаринзький, Клод де Ґіз, Франсуа де Ґіз, Анрі де Ґіз – Чотири Ґізи.

Ронсар, Дю Белле, Брантом – Поети, автори творів на честь Марії Стюарт.

Генріх VII (1457–1509), король Англії від 1485 року, дід Марії Стюарт і прадід Дарнлі.

Генріх VIII (1491–1547), його син, король від 1509 року.

Анна Булин (1507–1536), друга дружина Генріха VIII, звинувачена в перелюбі й страчена.

Марія I (1516–1558), донька Генріха VIII від шлюбу з Катериною Араґонською, королева Англії після смерті Едуарда VI (1553 р.).

Єлизавета (1533–1603), донька Генріха VIII і Анни Булин, за життя батька проголошена бастардом, а після смерті єдинокровної сестри Марії (1558 р.) королева Англії.

Едуард VI (1537–1553), син Генріха VIII від його третього шлюбу з Джоанною Сеймур; змалку заручений із Марією Стюарт, від 1547 року король.

Яків I, син Марії Стюарт, наступник Єлизавети.

Вільям Сесіл, лорд Берлі (1520–1598), всемогутній і вірний державний секретар Єлизавети.

Сер Френсіс Волсінґем, головний секретар і міністр поліції.

Вільям Дейвісон, другий секретар.

Роберт Дадлі, граф Лестер (1532–1588), коханець і довірена особа Єлизавети, якого вона пропонувала Марії Стюарт як чоловіка.

Томас Говард, герцог Норфолк, перший аристократ королівства, що просив руки Марії Стюарт.

Толбет, граф Шрузбері, що за дорученням Єлизавети п’ятнадцять років наглядав за Марією Стюарт.

Ейміес Політ, останній тюремник Марії Стюарт.

Лондонський кат .

Марії Стюарт лише шість днів, як вона стає королевою Шотландії, бо вже з самого малку справджується закон її життя: отримувати все від долі занадто рано і без усвідомленої радості. Похмурого грудневого дня 1542 року, коли вона народилася в замку Лінлітґоу, в сусідньому замку Фолкленд лежав на смертному одрі Яків V, її батько, що мав лише тридцять один рік, але був зламаний життям, утомлений від корони і боротьби. Він був сміливим чоловіком із лицарськими манерами і попервах мав ясний розум, палко шанував мистецтва і жінок, тішився народною довірою; він часто, переодягнувшись, щоб його не впізнавали, ходив на свята в села, танцював і жартував із селянами, а чимало шотландських пісень та балад, які він написав, ще довго жили в пам’яті рідного краю. Але цей нещасний нащадок нещасного роду народився несамовитої доби, в непокірній країні, тож йому від самого початку судилася трагічна доля. Генріх VIII, сусідній король, тиснув, щоб він запровадив Реформацію, але Яків V зберігав вірність церкві, натомість шотландське дворянство, завжди схильне створювати труднощі своєму володареві, одразу скористалося незгодою і ненастанно втягувало цього веселого та миролюбного чоловіка всупереч його волі в неспокій і війну. Ще чотири роки тому, коли Яків V сватався до Марії де Ґіз, він виразно зобразив свою лиху долю: що означає бути змушеним утверджуватись як король супроти того затятого і пожадливого гурту. «Мадам, – писав він у своєму приголомшливо щирому проханні про руку, – мені виповнилося лише двадцять сім років, а життя пригнічує мене не менше, ніж моя корона… Змалку сирота, я був в’язнем честолюбного дворянства; могутній дім Дуґласів довго тримав мене в рабстві, тож я ненавиджу це прізвище і будь-яку згадку про нього. Арчибальд, граф Енґес, Джордж, його брат, і всі його вигнані родичі ненастанно нацьковували на нас короля Англії, в моїй державі немає жодного дворянина, що не був би спокушений його обіцянками або підкуплений його грішми. Немає ніякої безпеки для моєї особи, жодної запоруки утвердження моєї волі й справедливих законів. Це все лякає мене, Мадам, і я сподіваюся від Вас сили й поради. Без грошей, обмежений тільки допомогою, яку я отримую від Франції, або завдяки незначним пожертвам мого багатого духівництва, я намагаюся прикрасити свої замки, підтримувати фортеці й будувати кораблі. Проте мої барони вважають короля, який справді прагне бути королем, за нестерпного суперника. Незважаючи на дружбу короля Франції та підтримку його військ і незважаючи на прихильність мого народу, я боюся, що не зможу здобути вирішальної перемоги над своїми баронами. Я б подолав усі труднощі, щоб прочистити для моєї країни шлях справедливості та спокою, і, можливо, досяг би своєї мети, якби дворянство моєї країни було саме. Проте англійський король невтомно сіє чвари між дворянством і мною, а єресі, які він запровадив у моїй державі, нищівно й далі пожирають геть усе аж до церковних кіл і народу. Моя сила і сила моїх предків здавна спиралася тільки на жителів міст і на церкву, тож я змушений запитувати себе: чи надовго ще вистачить її?»