Стефан Цвейг - Марія Стюарт

Єлизавета не годна терпіти таку двозначність «так» і «ні». Посли шотландської королеви підписали від її ім’я договір в Единбурзі, отже, пояснює вона, Марія Стюарт зобов’язана схвалити ті підписи. Але визнання без оголошення, таємної згоди Єлизаветі не досить, бо для неї як протестантки, половина держави якої й далі ревно дотримується католицизму, претендентка-католичка означає небезпеку не тільки для трону, а й для життя. Якщо королева-суперниця не зречеться виразно всіх претензій, Єлизавета не буде справжньою королевою.

У цьому суперечливому питанні право, без сумніву, належить Єлизаветі, і цього ніхто не може заперечити, але вона сама мерщій удається до протиправних дій, намагаючись вирішити великий політичний конфлікт дріб’язковим і вбогим способом. Жінки в політиці завжди мають небезпечну властивість колоти суперницю тільки шпилькою і отруювати антагонізм особистою злобою, тож і тепер ця загалом видюща володарка коїть вічну помилку жінок-політиків. Маючи намір плисти до Шотландії, Марія Стюарт суто формально звернулася з проханням про “safe conduct” , «гарантію безпеки», – сьогодні ми б сказали про транзитну візу, – і з її боку це був лише акт куртуазії, який можна інтерпретувати як офіційну ґречність, бо прямий морський шлях на батьківщину був їй і так відкритий; а якби вона хотіла їхати через Англію, то мовчки просила б отак суперницю про можливість дружньої розмови. Проте Єлизавета одразу хапається за нагоду вколоти конкурентку. На чемність вона відповідає грубою нечемністю і каже, що відмовляє Марії Стюарт у “safe conduct” , поки та не підпише Единбурзький договір. Щоб поцілити королеву, Єлизавета ображає жінку. Замість сильного жесту погрози війною вона обирає злобну й безсильну особисту образу.

З внутрішнього конфлікту обох жінок тепер уже зірвано покривало, суворими, гарячими очима дивиться гордість на гордість. Марія Стюарт, не зволікаючи, звеліла викликати до себе англійського посла і гостро нападається на нього: «Мені ніщо так не болить, як те, що я могла так забутися й просити у вашої володарки, королеви ласки, якої мені аж ніяк не годилося просити. Я потребую її згоди для своєї подорожі не більше, ніж вона – моєї для своїх подорожей, і можу повернутися в своє королівство й без її паспорта та дозволу. Адже, хоча покійний король створив усі перешкоди, щоб піймати мене, коли я їхала в цю країну, знайте, пане амбасадоре, що я приїхала сюди жива та ціла і так само я знайшла б добрі засоби і шляхи повернутися такою й на батьківщину, якби погукала своїх друзів… Ви відверто казали мені, що дружба між королевою і мною була б бажана й вигідна нам обом. Тепер я припускаю наявність певних причин, що королева вже не дотримується цієї думки, бо інакше не відкидала б так неприязно моє прохання. Створюється враження, ніби вона більше покладається на дружбу непокірних із числа моїх підданих, ніж на мою, дружбу володарки, а я їй усе-таки рівня за рангом, хоч і маю менше розуму та досвіду, і я їй найближча родичка і найближча сусідка… Я нічого не прошу від неї, крім дружби, я не збурюю її держави, не веду переговорів із її підданими, хоч і знаю, що в її королівстві досить тих, хто залюбки б слухав мої пропозиції».

Це вже сильна погроза, можливо, більш сильна, ніж розумна. Бо, ще не ступивши ногою на шотландську землю, Марія Стюарт уже виказує свій потаємний намір: у разі потреби провадити боротьбу з Єлизаветою навіть в Англії. Посол чемно ухиляється. Всі труднощі породжені тільки обставиною, що Марія Стюарт свого часу додала до свого герба ще й англійський. На цей закид Марія Стюарт швидко дає відповідь: «Пане амбасадоре, я перебувала тоді під впливом короля Генріха, мого свекра, і короля, мого пана і чоловіка, і те, що сталося, сталося з їхнього наказу та за їхнім розпорядженням. Ви знаєте, що після їхньої смерті я ніколи не мала ані герба, ані титулу королеви Англії. Думаю, таке пояснення має заспокоїти королеву. А втім, для моєї родички, королеви, не було б ніяким нечестям, якби я як королева теж мала б герб Англії, бо я знаю, що й інші люди, рангом нижчі від мене й не так близько споріднені, мають цей герб. Зрештою, ви ж не можете заперечити, що моя бабуся була однією з двох сестер короля, її батька, і то старшою сестрою».

Під приязною формою знову проблискує небезпечне нагадування: Марія Стюарт, наголошуючи на своєму походженні від старшої лінії, ще раз підтверджує своє право. А коли тепер посол заспокійливо благає її, щоб уникнути прикрого інциденту, все-таки дотриматися даного слова й підписати Единбурзький договір, Марія Стюарт, як і завжди, коли йдеться про делікатне питання, тікає, прикриваючись зволіканнями: ні, вона ніяк не може підписати, не порадившись із шотландським парламентом; але й посол теж не хоче давати їй зі свого боку запевнень від ім’я Єлизавети. Завжди, коли переговори доходять до критичного пункту, де та або та королева має ясно й виразно відступити дещо від своїх прав, починається нещирість. Кожна судомно тримає в руці свій козир, тож гра безкінечно й трагічно триває далі. Зрештою Марія Стюарт гостро уриває переговори про вільний проїзд, здавалося, ніби раптом роздерли тканину: «Якби мої готування не зайшли так далеко, то, можливо, неприязнь королеви, вашої володарки, ще могла б перешкодити моїй подорожі. А тепер я вирішила наважитись на подорож, хоч би що потім сталося. Сподіваюся, вітер буде ходовий і я не матиму потреби приставати до англійського берега. А якщо таке станеться, тоді я дістанусь у руки королеві, вашій володарці. В такому випадку вона може робити зі мною що завгодно, а коли в неї таке черстве серце, що вона вимагатиме моєї смерті, то нехай собі діє на свій розсуд і жертвує мною. Можливо, таке вирішення було б кращим для мене, ніж жити далі. У такому разі нехай тільки справдиться воля Божа».