Стефан Цвейг: Три майстри. Бальзак, Дікенс, Достоєвський

Який Бальзак, такі й герої. Всі вони одержимі пристрастю завоювати світ. Певна відцентрова сила виганяє їх з провінції, із рідних місцин у Париж. Там – поле бою. П’ятдесят тисяч парубків – ціла армія – у штурмовому русі; у ній не розтрачені первинні сили, присутня неусвідомлена енергія, здатна вибухнути. І тут, у темному просторі, вони зустрічаються, знищуючи одне одного, зціпившись, мов летючі ядра; одного кидає вверх, інший падає в прірву. Ніхто не має уготовленого місця. Кожен повинен сам завоювати собі його під сонцем і видозмінити цей твердий і пружний, мов сталь, метал, що зветься молодістю, у пробивну зброю, сконцентрувавши всі заряди своєї енергії до ступеня вибухової сили. Бальзак уперше довів, що баталія всередині цивілізованого суспільства не менш запекла, ніж на полі бою. У цьому проявляється його вартість. «Мої буржуазні романи більш драматичні, аніж ваші трагедії», – вигукує він, звертаючись до романтиків. Перше, що почерпне молодь із книг Бальзака – закон немилосердності, який проголошує те, що їх занадто багато і вони змушені – образ належить Вотрену, улюбленому персонажеві Бальзака, – поїдати одне одного, неначе павуки в горщику. Знаряддя, яке вони виковують зі своєї молодості, ще мають занурити в палючу отруту свого досвіду. Має рацію лише той, хто вижив. З усіх тридцяти двох напрямків рози вітрів приходять вони, як ступали колись санкюлоти «великої армії», підтоптуючи черевики на дорогах, що вели до Парижа. Порох шляху покриває їхню одіж, а горло обпікає невгамовна спрага насолод. І коли вони оглядаються навкруги в цьому дивовижному світі елегантності, багатства та влади, то відчувають, що для того, щоб завоювати ці палаци, цих жінок, ці знаряддя панування, недостатньо тих малих сил, які є в їхньому резерві. Щоб застосувати свої здібності, вони змушені спершу їх переплавити: перетворити молодість на завзятість, розум на хитрість, довірливість на лукавство, красу на ґанж, брутальну відвагу на приховану облудність. Герої Бальзака невимовно жадібні й мають на меті заволодіти всім сповна. І кожен з них потрапляв у ту ж пригоду: повз нього мчав відкритий екіпаж, який заплямував його болотом, що бризкало з-під коліс, кучер розмахує батогом, а в повозці – молода жінка: її волосся осяюють коштовності, а очі швидко бігають. Вона невимовно принадна – живий символ насолоди. І всі персонажі Бальзака в цю мить мають єдине бажання: мені, мені цю даму, цю коляску, слуг, достаток, Париж, світ! Їх зіпсував приклад Наполеона – могутність влади доступна й простим людям. Вони не схожі на свого провінційного батька. Змагаються не за якийсь там виноградник, не за посаду префекта чи спадок, а за високі атрибути величі, за владу, за те, щоб досягти тих блискучих сфер, де промениться королівське сонце й де золото, як вода, протікає між пальцями. Так і виникають ті грандіозні честолюбці, яких Бальзак наділяє сильнішими м’язами, вираженим красномовством, напруженими пристрастями й, хоча коротшим, зате активнішим життям. Вони – люди, мрії яких перевтілюються на дійсність, поети, що творять, як він говорить, із матеріалу самого буття; різні, розділені на два роди навіть своїми діями: для геніїв простелений один шлях, для звичайних людей – інший. Потрібно або знайти свій особливий спосіб завоювання влади, або дослідити методи, які прийняті в суспільстві, але вживані іншими. Треба, немов гарматне ядро, нещадно врізатися в натовп, що стоїть на твоєму шляху до мети, або отруювати їх по-одному, неначе чума, як радить Вотрен – анархіст, велетенський образ, улюблений персонаж Бальзака.

У Латинському кварталі, де колись у тісній кімнатці починав свій шлях і сам Бальзак, збираються його герої – втілення первинних засад громадського життя. Студент-медик Деплен, кар’єрист Растіньяк, філософ Луї Ламбер, художник Бридо, журналіст Рюбампре. Вони утворюють співдружність молодих людей, кожен із яких – це первородний, ще не оформлений елемент; чисті, ще в зародку, характери, але разом з ними усе людське життя збирається навколо обіднього столу в легендарному пансіоні Воке. А відтак, вилиті у велику реторту, виварені у вогні пристрастей і знову охолоджені в холоднечі розчарувань, випробувавши різноманітні впливи суспільства, механічні тертя, магнітні тяжіння, хімічні розкладання та молекулярні розчленовування, ці люди переінакшуються й втрачають справжню суть. Їдка кислота, іменована Парижем, одних роз’їдає, а інших змушує піти на дно; одні зникають, а інші навпаки – викристалізовуються, твердіють й увіковічуються. Вони зазнають усіляких перетворень, змінюють забарвлення і то з’єднуються, то розходяться, утворюючи нові складники, і через десятиліття ті, що вціліли, але абсолютно змінилися, зустрівшись на вершинах життя, вітають один одного посмішками авгурів. Деплен – знаменитий лікар, Растіньяк – міністр, Бридо – великий художник, а Луї Ламбер і Рюбампре затягнуті й розмелені маховиком. Бальзак недаремно захоплювався хімією, вивчав праці Кюв’є та Лавуазьє. Йому здавалося, що саме в цьому різноманітному процесі дій і реакцій, поєднанні відштовхувань і тяжінь, розкладань і з’єднань, розчинень і кристалізацій, у розподілі складних структур на атоми, найвиразніше проглядається картина громадського устрою. Для нього було аксіомою, що кожен індивідуум є продуктом, створений кліматом, людським середовищем, норовом, випадком – усім, що найбільше впливає на людину. Він вважав, що кожен із нас, так би мовити, вбирає в себе те, із чого складається його сутність, із визначеної обстановки, що оточує його, і у своєю чергою сам створює навколо себе нову атмосферу. Така загальна взаємозалежність зовнішнього та внутрішнього світів була для письменника абсолютним законом. На його погляд, найголовніше завдання художника полягає в тому, щоб зображувати ці відбитки органічного в неорганічному, ці втілення життя в умоглядних поняттях; підсумовувати окремі думки, що накопичуються суспільною свідомістю та плодами цілих епох. Усе взаємопроникає. Хоч сили й розкуті, проте не вільні. Такий безладний релятивізм відкидав всяку незмінність, навіть характеру. Герої Бальзака завжди створюються подіями, їх немов ліпить з глини рука долі. Навіть імена його персонажів зображають мінливість, а не постійність. Через двадцять книг Бальзака проходить барон де Растіньяк, пер Франції. Здавалося б, ми його знаємо чи то через зустрічі на вулицях або в салонах, чи то з газет, – це безпринципний кар’єрист, прототип жорстокого безсердечного паризького мисливця за щастям, який вужем прослизає крізь усі таємні вічка закону й прекрасно уособлює в собі мораль прогнилого суспільства. Але є ще одна книга, у якій живе той же Растіньяк – молодий бідний дворянин, якого відправили в Париж батьки; у нього багато надій і мало грошей, він піддатливий, сентиментальний, скромний. У ній розповідається, як герой попадає в пансіон Воке, у цей розжарений котел характерів, один із тих методів геніального ущільнення, у якому Бальзак у межах чотирьох стін, обклеєних дешевими шпалерами, закриває все життєве різноманіття темпераментів, і тут Растіньяк слідкує за катастрофою невідомого короля Ліра – батька Горіо, бачить, як сухозлоті принцеси Сен-Жерменського передмістя жадібно обкрадають батька, дивиться на підлість світського товариства, яка розкривається в одній трагедії.