Євгенія Подобна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

До речі, знаєте, в чому полягає відмінність між чоловіками і жінками-снайперами (та, мабуть, не тільки снайперами, у спорті те саме)? Якщо чоловік видихся — йому треба час відновитися, заспокоїтись, відпочити. Якщо жінка — у неї незбагненним чином відкривається друге дихання. Це якась загадка природи, але це так. Ми насправді багато чого можемо. Якось інструктор-снайпер дзвонить, каже: «Прийшли хлопці вчитися, по 19 років. Як, — каже, — я їх вчитиму, ну як? Вони ж діти». Я йому на те: «Хочеш, щоб вони вижили — вчи. Три шкури спускай і навчи, нічим іншим ти їм допомогти не зможеш. Ти мусиш навчити їх так, щоб вони вижили». Тому що наші інструктори з нами саме так поводилися, це і є турбота.

Спочатку в нас було, по суті, півтора місяці «срочки». Я вперше узяла в руки автомат, здала всі нормативи. А потім уже мене почали вчити снайпінгу — в окопі, на полігоні, як правильно працювати. Ми — практики. Мені часто дорікають, що я некоректно формулюю свої пропозиції в плані термінів балістики, але на практиці питань до мене немає. Фізичної втоми в мене немає. Лише якщо я захворіла. Холод навіть переноситься легше. Гірше — сира погода, коли дощ, ти лежиш у «льожці» в калюжі, й розумієш, що тобі тут іще лежати… Але загалом я до всього цього вже звикла.

Для мене головне — коли хлопці живі й цілі, головне — вчасно прикрити, вистрелити першою, поки не вистрілили «вони». Поки вони нас не чіпають і не чіпають наших хлопців, я ніколи не стріляю. Я часто бачу ціль і можу відпустити її, можу стежити за нею і не чіпати, якщо від цього не постраждають мої хлопці. У мене своя філософія щодо цього. Але якщо мої хлопці десь у біді — я можу порушити всі правила і працювати, поки вони не опиняться у безпеці. Хлопці зобов’язані повернутися цілими, живими до своїх рідних. Не завжди я працюю на позиціях, визначених у завданні, якщо бачу загрозу для своїх від цих дій. Командири із цим миряться. Для тієї війни, яка в нас зараз, головне — утримати лінію і зберегти хлопців.

Мої вражені цілі… Я завжди собі кажу, що подумаю про це потім, колись. Мені простіше, можливо, від того, що я досі на війні. Я не думаю про це. Я не хочу думати про це. Бувають моменти, коли, скажімо так, ми в цьому не зізнаємось, але ми таки не залізні. Так, солдати часом убивають — така робота військового. І коли мені говорять: «Ви ж військові, ви можете»… Та ніфіга, ми ще недавно були зовсім цивільними, ми такі ж, як усі, як звичайні люди навколо. Я не брала у руки зброї до війни взагалі. Я й зараз не люблю фотографуватися зі зброєю. Ще з часів волонтерства — з квітами фоткалась, із чим завгодно, аби не зі зброєю. Нас змусили. Нас змусили взяти в руки зброю ті люди, які прийшли в нашу країну. Так, буває, що й чоловіки плачуть, буває, що не витримують. Буває, що починають пити. Я в таких випадках на них кричу.

Були моменти, коли приходили думки, що я більше нічого не хочу, хочу все покинути, хочу додому. Було усвідомлення, що мені шкода людей, по яких довелося стріляти. Але я ніколи в цьому не зізнаюся вголос. На мене ж чоловіки дивляться. Я мушу, навпаки, якщо хтось починає розкисати, їхній бойовий дух підняти. А сама коли-небудь потім поплачу. Були моменти, коли закривалася. Тебе кидає в холод, трусить… Панічна атака називається. То холодно, то жарко, ковбасить. Але потім минає. Без цього теж ніяк — повторюся, ми не залізні. Таке і в хлопців часто буває, особливо в тих, хто брав участь у ножових боях — коли близько, це важко. Багато з тих, хто вже на дембелі, я знаю, згадують. Нехай це був один убитий, але вони його ніяк не можуть забути, згадують його очі.

Це від людини залежить. У кожного своя межа. Хтось може зламатися одразу, хтось — через рік. Причому зовнішність оманлива. Є здоровенні чоловіки, накачані, яких після першого обстрілу з бліндажа не витягнеш. Ти йому кажеш: «Виходь, уже ж усе закінчилося». А він не може — паніка. А був у нас хлопчик, миршавий, в окулярах, на вигляд років 19. Вони пішли в розвідку, і на його очах згоріло на міні двоє людей. І були поранені, один — з важким переломом таза, він сам поранений. То цей хлопець собі надав медичну допомогу, їм усім, витяг поранених, дочекався, поки приїде підмога витягати загиблих, щоб показати, де вони залишились. На вигляд — дитина, «очкарик», тишко такий, ніхто від нього цього не сподівався. А тут отак. Ніколи не знаєш, чого від кого чекати на війні.