Сергій Шнерх - Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони

Групи були «різношерстні», з різним рівнем розвитку й готовности до самостійного життя. Це все ж таки були у більшості діти, 14-16 років, позбавлені батьківської опіки, привчені до певних родинних, громадянських і релігійних традицій. Пошта приходила дуже нерегулярно. Та й звідки прийде лист, коли рідні терени вже були зайняті совєтськими військами.

А найстрашніше — це постійна небезпека життю. У час, коли всі ховались у бункери і сховища, Юнаки залишалися з гарматами чи скорострілами на відкритому полі в однобою з вишколеними альянтськими летунами.

Про Юначок знаємо ще менше, ніж про Юнаків. Відомо, що їх набирали на тих самих засадах, що й хлопців. Згідно з регламентом, вони повинні були служити також на тих об'єктах, що й Юнаки. Їм ще обіцяли, що будуть вишколюватися на медичних сестер для роботи у полевих шпиталях дивізії «Галичина», тому 30 дівчат записалося на медичні курси в Криниці. Але, як виявилося, і це було неправдою, а лише одним із фашистських пропагандистських трюків. Німці навіть не збиралися утворювати окремих українських лікувальних одиниць. Медсестер розпорошили по різних німецьких військових шпиталях. Найбільше Юначок працювало на фабриках зброї, у відділах «задимлювання» і на прожекторних уставах. Роботи на фабриках були фізично виснажливими і небезпечними, пов'язаними з виготовленням стрілен, а по «задимлюванню» — шкідливими, бо при цьому використовували кислоти і люди вдихали їхні випари. На додаток, як «задимлювання», так і прожекторне освітлювання здійснювалося на відкритих, не захищених від бомб і кулеметного обстрілу, територіях. Невелика кількість дівчат працювала у Головній Команді секретарками, машиністками, на допоміжних роботах тощо.

Але хлопці і дівчата були молодими, а молодості все ж притаманний оптимізм.

Велику радість їм справляли вісточки від рідних, приїзд представників українських керівних та добровільних інституцій. Виховники постійно роз'їжджали по ще підвладних німцям територіях і при зустрічах намагались їх морально підтримувати. Але що вони могли? Книжки (та скільки їх міг узяти з собою виховник?), календарики, молитовники, українські коляднички стрільця та збірнички релігійних пісень [19] Збірничок всенародних літургійних пісень для Українських Юнаків. — Берлін; Відень, 1945. моментально розхоплювались Юнаками. Особливо слід відзначити корисний вплив від поїздок священиків на місця постою Юнаків, яких вміло скеровував (і сам постійно їздив) о. С.Сапрун. Дівчата й хлопці в першу чергу просили висповідати, відправити Службу Божу та їх запричащати. У сповіді, причастії та Богослужінні брали участь всі. Після літургічних відправ, якщо був час і не було бомбардування, Юнаки сідали довкола гостей, вели щирі розмови, співали. Разом з галичанами молилися і українці-східняки православної віри. До речі, релігійна опіка була організована тільки для Українського Юнацтва. Інші національності її не мали.

Позитивні душевні зрушення в Юнаків і Юначок викликала організована Комітетом Пань у Кракові акція святкування Різдва Христового і Нового Року. Були підготовлені символічні подарунки, напечені всякі тістечка (як удома!). Зустрічі делегацій у таборах Юнаків відбувалися в дуже сердечній атмосфері. Була Свята Вечеря, коляди, віншування. Було також багато явних і скритих дівочих, а то й хлопчачих, сліз, згадок про рідний дім.

На жаль, священики виїздили і на похорони юних вояків.

Але… Але у силу всіх, що тоді склалися, тяжких обставин відвідини Юнаків і Юначок відбувалися тільки у великих станицях, куди можна було у цей передкапітуляційний період дістатися. Прикро, але юнь у більшості таборів за час від їхнього розподілу так і не побачила ні виховників, ні священиків, ні представників Комітету Пань.

Тут мусимо коротко пояснити, чому тепер, після стількох десятків років від часу подій, ми про Юнацтво знаємо дуже мало. Виною цьому є декілька причин.

По-перше, набір молоді німці робили самі і з великою неохотою допускали представників УЦК до цієї справи. Наприкінці війни всі працівники установи Гаупта були зібрані у Берліні, де їм, крім інших доручень, було поставлено конкретне завдання — знищити архіви. Про це пише проф. Тиміш Білостоцький: «Та найприкріше тоді було для мене, що було наказано спалити весь архівний матеріял, переписку, статистику». [20] Білостоцький Т. Спогади... — С. 141. Німці у своїх архівах не залишили жодних документів, які мали б відношення до справи Юнаків. Все було знищено.