Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

А вирок був простий: від сьогоднішнього дня я маю знову працювати на кам'яноломнях.

Один із тих самих вартових, що привели мене до комендантської, відводить мене на одну ділянку, а Бем проводить нас і всю дорогу щось переконливо доводить вартовому - я тільки догадуюся, що просить він вартового відвести мене туди, де працювати найгірше, де пригінчі й доглядачі найлютіші.

Так воно й сталося, бо того дня пізно вночі, повернувшися з роботи до табору, я приніс на своїх плечах і спині багато кривавих синяків, хоч і працював справді щиро, ні на хвилину з рук не випускаючи кайла...

Тоді мені остаточно дозріває зароджена ще в Естергомі думка - тікати, тікати з цієї каторги, хоч би там що. Крізь ліси, через гори, через ріки і провалля, через фронти й огонь; нехай тільки один шанс на сто, що я видеруся з цього пекла, а я таки тікатиму.

Побувши кілька днів, на роботі з кайлом, я побачив, що умови роботи аніяк не поліпшали, коли не погіршали бо тепер працювати доводиться і голодним, і в холоді. А керує роботами оберляйтенант Беньку - втілення всіх шакалів у людському образі. Це низенький на зріст, підстаркуватий мадяр із сіро-жовтуватим, дуже поморщеним обличчям, із товстими, сивими, куцими вусами під широким, картоплиною, носом. Ці вуса весь час стоять нагороїжені, як у тхора.

Він командував на фронті кавалерійським полком і втратив у боях із росіянами геть чисто ввесь полк, разом із трьома рідними синами, що полягли во славу батьківщини. Якимсь чудом урятувався сам, - може так, як наш полковник Кельчевський (пам'ятаєте?), і тепер його прислали сюди спокутувати свою провину та виливати злість на російське "падло" - він інакше нас не звав.

Оберляйтенант Беньку має на військовому австрійському кашкеті з правого боку, сріблом вишиті, цифри "22", ходить по території робіт, підкрадаючись, як кіт до мишей, і тільки де спостереже випростану спину чи сидячу постать "падла", налітає хижаком і немилосердно б'є товстою, сучкуватою ломакою, а коли перебиває її об потрощені кістки ледачого раба, вихоплює нагана і докладає залізом. Убиває.

Це був об'єкт лютої, нестримної зненависти всьото табору, і безмежного жаху кожного з нас. Так уже й повелося: як тільки Беньку з'являється на одному краю робіт, по всій території - від десятка до десятка - блискавкою летить застережливе гасло:

- Перебор!

- Перебор!

- Перебор!

І випадково випростані спини низько схиляються над тачками, сім тисяч пар рук починають нечувано-ретельно працювати, сім тисяч сердець наливаються мовчазною люттю й жахом.

"Перебор" - це та сама сакраментальна цифра "22", що її носить на своєму кашкеті оберляйтенант Беньку, і що вона завжди, як відомо, приносить нещастя учасникам гри в двадцять одно).

Ні, я таки втечу!

Власне, тікаємо не "ми", - ми тільки зговорюємося, провадимо підготовчу до цієї втечі роботу, гарячково обмірковуючи маршрути.

Ми - це я, потім старший унтер-офіцер пограничник, родом із Полтавщини, та ще два молодші унтерофіцери однієї з полтавчанином військової частини. Вони належать до тих унтерів, що ні за пригінчих на роботах не ставали, ні в бараках не старшинували, а сумували за рідним краєм, тяглися додому всім серцем і помислами так само, як і я.

Полтавчанин має компаса, чудом пронесеного крізь усі реквізиції, а в мене невеличка мапа Австро-Угорської держави, добута ще в Естергомі, коли мені вперше так нестерпуче захотілося тікати.

Отже, обидві сторони були рівноцінні: я нічого не вартий був без їхнього компаса, вони - мало важили без мапи. Це й споріднило нас, здавалося міцно неподільно, навіки. Була у них іще одна перевага: вони обіцяли, що на час утечі зможуть придбати не менше, як чотири повні кілограмові буханки хліба.

Але й мене матеріяльний бік мало тривожив до останнього дня. Я бо мав друга-мецената, в особі дуже симпатичного на вигляд, надволзького хліботоргівця, здається, Смірнова на прізвище, що в свій час постачав мені цілі партії табачниць, скуповуючи їх за безцінь недороблені, а після моєї праці над ними, збуваючи через якогось мадяра, мабуть, не за погані гроші.

Смірнов був завжди надзвичайно добра людина, я знав, що у нього ціла торба грошей, він завжди добре годувався, скуповуючи, скільки хотів, порцій, і ні в чому ніколи своєму шлункові не відмовляв. То нічого, що дядюшка Смірнов у розрахунках за мою роботу завжди надзвичайно точний, все пильнує урвати якогось крайцара, то нічого: робить він це так лагідно і тепло, що завжди залишає по собі найпрекрасніше вражіння.