Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

Це були перші дні боїв, і тоді навіть полковники справді бували ще не тільки близько від лінії бою, як бачите, а і в самих окопах.

Дуже скоро по тому вже не тільки полковники, а й найменші офіцери - чи з власного почину, чи, може, з таємного наказу згори (дуже бо їх у нас винищували в боях!) такої "поганої" звички вже не додержувалися: в кращому разі трималися за межами досягнення не тільки рушничної кулі, а й гарматних набоїв.

Полковник хутко прочитав принесене, ще швидше щось написав і, дивлячись просто в вічі мені, якось неначе винувато спитав:

- А як тепер назад буде?

- А так, як і сюди, вашскородь! - рубаю по-солдатському, не зморгнувши, за тих кілька хвилин забувши про клуню, про рівчачок, про нелюдські крики, про джмілів, про шрапнелі.

Полковник одну хвилину дивиться на мене, лівою рукою родає пакета-відповідь, а правою широко хрестить мене і підсаджуе назад із окопу.

До клуні перебираюсь таким самим способом - підбігцем, рачки, припадаючи на мить до землі, коли джмілі надто надокучають, а коло клуні беру в руки велосипеда і - повільним кроком (нагору навіть німецьку машину не поженеш!) маршую назад.

- Ать, два! Ать, два! Левой! Левой! - сам собі командую; і сміюся, німці, з ваших джмілів, плюю на ваші шрапнелі, не чую диких зойків, передсмертних хрипів набитого вами людського м'яса, - мене вам не вкусити!

Якоюсь незрозумілою, може на межі божевілля народженою, силою думки примушую себе переконатися, що нічого мені не станеться; неушкоджений під такою самою зливою куль і шрапнелів, повільним кроком виходжу нагору, повертаюся лицем до німецького окопу, що зараз рясно блискає шпичками касок, щедро позолочених сонцем на заході; бачу, як вибухають біленькими димками ворожі рушниці, чую співи джмілів, повільно сідаю на свою машину, дозволяю собі покепкувати з власників цієї машини (ну, що, влучили?!), махаю на прощання рукою до касок і беру напрямок до свого полку.

Через двадцять хвилин - я коло штабу, а через дві хвилини по тому - від села відділяється пів нашого полку, скачуть галопом праворуч, у глибокий обхід одкритого поля, наші гармати, а ще через чверть години наші батареї почали вперто, уїдливо перегавкуватися з німецькими, поки ті незабаром зовсім замовкли.

Над селом, якраз над штабом, з'являється ворожий аероплян. Починається звідусіль безладна стрілянина, я, не прохолонувши ще від запалу тількищо пережитого напруження, хапаю свою рушницю, пильно наводжу на чверть аршина поперед пропелера, як нас учено, і одну по одній випускаю всі п'ять куль.

Розуміється, аероплян, покрутившися, зробивши своє діло, найпристойнішим способом, неушкоджений не тількиі від моїх, а й від тисячі інших куль, випущених на нього похапцем, повернувся собі додому, а я, випускаючи останню кулю, раптом пригадую клуню в долині, десь несподівано виринула в уяві постать сектанта Астахова - нашого дезертира, промайнули перед очима свідомости, переплітаючися з червоним потічком - отам, під клунею, його слова:

- Я не вбиватиму!

Так, і я не вбиватиму! Я ніколи не стану за безпосереднього винуватця отого, чи чогось подібного до того, що я бачив сьогодні під клунею, і що так неймовірно боляче вдарило по свідомості...

Я зневажливо кидаю в куток під повіточку, рушницю і глибоко переконую себе, що більше жодного патрона, спрямованого на живу істоту, я в житті не випорожню. Нехай убивають, краще, мене, а крови на мені не буде й краплини!

Наївна, дивацька філософія, бо, відігравши ролю зв'язкового в небезпечну хвилину й допомігши командуванню орієнтуватися, де треба поставити свої гармати, щоб примусити ворога замовкнути - чи не я став за посереднього винуватця того, що ті наші гармати може наробили по той бік таких самих куп, як отам, у долині, під клунею.

Але такі міркування тоді в голову мені не приходили, а нова ідея - ні за яких умов не вбивати й так перебути війну, сповнила мене нових сил, нової віри, якоїсь надії на те, що в подяку за це і мене не буде ні вбито, ні покалічено.

Пишучи про це сьогодні, коли вже всі жахи імперіялістичної світової війни - позаду, я неначе маю підстави стверджувати, що збулася моя теорія - "не убій та не убієн будеші" - але яка вона смішна й наївна, ця теорія мені тепер! Як наївно й смішно було вірити їй, триматися за неї в обставинах, коли з якогось, достоту дикого, сліпого, незрозумілого випадку, гинули десятки, сотні й тисячі людей, ніколи в світі непричетних до вбивства з власного бажання, з власного почину...