Мария Матиос - Вирвані сторінки з автобіографії

Але не об тім зараз мова.

Гортаючи сторінки власного паспорта, розумієш: ось тут, на цьому клаптику паперу, сконцентровано твоє життя. Скупо так - ніби крадено. Скромно так - майже сиротливо. Коли каліграфічно. Інколи - не дуже розбірливо. Проте навіть оці - від руки писані десять-дванадцять слів-фіксаторів - це мітки твого життя.

Як добре, Господи, що Ти позбавив людину найголовнішого знання: знання тієї дати, що з'являється (через риску) - після першої.

Зате, як добре, Господи, що, доки тягнеться риска довжиною в Життя, - кожен має можливість не тільки робити, а й думати. Як сказала би моя велика землячка О. Кобилянська, думати «про повільну минучість часу». І неминучість усіх наших і не- наших діянь і не-діянь також, думаю я.

«Вирвані сторінки...» - це ще не вся автобіографія. Вірю, що у мене ще є час для цього. А якщо ні - то моє дотеперішнє життя у двох століттях і двох тисячоліттях уже дало таку мозаїку з подій і їхніх учасників, що доповнити його (при потребі) зможуть колись інші. Але цією книжкою я хочу бодай контурно залишити правдивий профіль епохи, в якій минули мої перші півстоліття. Фіксація часу, консервація епохи у невигаданих іменах, датах і подіях, на мою думку, - найбільш правдиві свідки окремої людини на тлі історії.

«Вирвані сторінки...» - це, якщо хочете, стовідсотково книжка про сучасність. Про час, про себе і про багатьох інших людей у часі. І це моя відповідь усім моїм прихильникам і опонентам, які нетерпеливлять мене одним із численних запитань: ЧОМУ Я НЕ ПИШУ ПРО ТЕПЕРІШНЄ?

О-о-о! Ще як пишу! Хіба що лише не чужою кров'ю, але таки по живому. Бо поки людина живе - вона сучасна. Отже, сучасні її думки і дії, і те, що вона і як робить - також сучасне. Але це вже якою філософією послуговуватися, від якої філософії відштовхуватися - що є сучасним?

Годинник «Константін Вашерон» на руці чи постмодернізм у літературі?

Спустошений світ без Бога чи більш удосконалені технології для вбивства будь-якого життя?

Витравлювання моральних законів чи насадження закону виживання нахабнішого?

Кожен свій час має свою філософію і, як не парадоксально це звучить, одночасно позбавлений філософії. Розумна людина завжди вважає, що час, в якому вона живе, позбавлений будь-якого раціонального тлумачення. Бо, якщо третина чи четвертина людства страждає або гине від голоду, а масний український чорнозем, зарослий бур'яном, дає лише урожай «Майбахів» одному відсоткові вибраних, але не перетруджених роботою і не переобтяжених докорами сумління, то філософія котрого з філософів і з якої епохи може бути застосована до такого сучасного часу? Я вже не торкаюся глобальніших, глибших проблем сучасності. Проте моя внутрішня віра і людська впертість збігаються в одній точці: всі коди сучасного і майбутнього «зашифровані» в минулому. І якщо ми не здатні розкодувати послання з минулого - ми не є спроможні продукувати продуктивне майбутнє із теперішнього дня.

Теперішнє - це я і те, що мене турбує, на які алюзії наштовхує, до яких думок чи дій спонукає. Іншого сучасного нема.

15 липня. 2010 р., Україна

- Марічко-о-о-о-о! Верніться-я-я! Марічко-о-о-о!!! - задихаючись від морозу і бігу одночасно, кричить бабця Василина у білий, безконечно непорочний простір гір, укритий товстезним шаром неторканого снігу, на бігу то скидаючи, то закутуючи цвітасту - у ружі - хустку круг голови. Без верхньої одежі, в незмінній вишитій сорочці, у горботці-запасці, серед заметеного снігами хутора, вона скидається на біблійну Рахіль, що розпачливо рятує свою дитину.

- Марічко... верніться, прошу вас, застудитеся, заслабнете, Марічко! Верніться! - відсапуючись від несподіваного «марафону», просить задихана бабця, уже не біжучи - лише ступаючи вузенькою стежкою, між білих кучугур.

Може, бабця навіть плаче - бо раз у раз витирає змокріле обличчя ружевою хусткою.