Леонід Ушкалов - Панас Мирний

Приваблює Мирного і драматургія. 12 березня 1870 р. він нотує у щоденнику: «Чи не драма – моє діло, моя робота?.. Чи не вона мою душу так тягне до себе, моє серце заставляє пориватися?.. Всі думки мої збила умісто і виливає з їх дві форми життя людського…» І тут-таки подає штрихами два образи: старого чоловіка як утілення зла і юної дівчини – як утілення янгольської краси й чистоти. Не підлягає сумніву, що ця спроба написати драму була інспірована Шекспіром, адже за кілька днів перед тим Мирний із захватом читав геніального англійського драматурга: «Читаю Шекспіра. Що за сила слова, що за глибина думки? І це – поет 16 віку? Де ж поети нашого віку, віку чоловіколюбивого, віку цивілізованого? Де вони?..» А далі, ніби сперечаючись із лермонтовським: «Умчался век эпических поэм…» та із засадами «реальної критики», пише: «Ми вже пережили вік пісень, пора за діло, кажуть нам. А візьміть ви пісню Шекспіра. О! глибоко, глибоко вона хвата вас за серце, ллє у душу вашу таку несказанну тугу за Ліра, за Отелло і радість за Корделію, Дездемону, Офелію, що ви плачете із приливу несказанного горя і несказанної радості. А гамлетівське: буть чи не буть! у кого воно не обзивається у серці при початку якого діла нового, незнайомого, скованого з совістю чоловічою, з його думками, вірою?»

У листопаді 1871 р. Панас Рудченко був переведений на посаду бухгалтера полтавського скарбництва й невдовзі переїхав до Полтави. У цьому місті він буде мешкати до кінця життя. Письменник, як згадував Григорій Коваленко, оселився «на тихій Монастирській вулиці, найшов там, у чепурненькому будиночкові, дві кімнати. Вулиця далі йшла вниз, у глибоку долину, а з боків, над кручами, стояли білі селянські хатки під солом'яними стріхами. По той бік глибокої долини, на горі, вкритій лісом, білів величний монастир і праворуч його стелилися широкі простори лугів і лісів над річкою Ворсклою…». Тут він житиме до 1891 p., написавши ті твори, які зробили його класиком української літератури. Неподалік було й «здание присутственных мест», куди письменник упродовж кількох десятиліть щодня ходив на службу. Серед чиновників він був свого роду гага avis [6] Рідкісна птаха (лат.). не тільки тому, що жив активним духовним життям, але й тому, що напрочуд відповідально ставився до виконання своїх службових обов'язків. Григорій Коваленко стверджував: другого такого службовця можна було знайти «хіба що десь у Німеччині». Те, що Панас Рудченко, попри молодість, брак належної офіційної освіти та високої протекції, почне стрімко рухатись угору щаблями службової драбини, пояснюється його адміністративним хистом, ретельністю, сумлінністю та працездатністю. Таким він буде до кінця своєї кар'єри. Уже у вересні 1913 р. управитель Полтавської казенної палати в листі з приводу надання Рудченкові чину дійсного статського радника вкаже: «Відзначаючись виключними природними здібностями, рідкісною працездатністю й добросовісністю, пан Рудченко завжди виконував покладені на нього обов'язки з повним і всебічним знанням справи та видатною талановитістю. Маючи допитливість, непересічну енергію й високі адміністративні здібності, статський радник Рудченко вносив у всяку доручену йому справу дуже корисну ініціативу й творчий дух…»

Крім служби, Мирний знаходить час і для літературної праці, і для цікавого та корисного спілкування. У Полтаві він уже не був у цілковитій самотині, як у Прилуках чи Миргороді. Недаром від початку 1872 р. Мирний перестає вести щоденник – цю мовчазну «розмову з самим собою». Тепер йому було з ким спілкуватися, бо вже невдовзі після приїзду до Полтави він знайомиться з вихованцем Київського університету, колишнім членом Кирило-Мефодїїв-ського братства й «освіченим провідцем українолюбства» Дмитром Пильчиковим та з людьми, що гуртувалися біля нього. Принаймні в липні 1872 р. Мирний писав Біликові про те, як читав у цьому колі свою історичну драму, створену за сюжетом балади про Лимерівну («Ой пила-пила та Лимериха на меду…»), тобто першу редакцію «Лимерівни». Не викликає сумніву й те, що саме патріотичні настрої, які панували в гуртку Дмитра Пильчикова, наштовхнули Мирного на думку звернутися до пам'яток слов'янського епосу, адже інтерес до української та загалом слов'янської старовини був характерний для українофільства ще від часів «Основи». Отож, у 1872 р. молодий письменник перекладає Зеленогорський рукопис – славетну містифікацію Вацлава Ганки, основу якої складає незакінчена поема на 120 віршів під назвою «Libusin soud» («Любушин суд»). Панас Мирний, так само, як і чимало інших тогочасних письменників та вчених (наприклад, Ізмаїл Срезневський, за чиєю порадою Маркіян Шашкевич переклав «Libusin soud» по-українському), вважав цей твір справжньою пам'яткою чеського народного епосу. Певно, те горде романтичне національне почуття, що ним пройнятий «Libusin soud» (недаром слова Ратибора: «Не доладно / Суду й правди нам шукати в німців» – стали гаслом чеського національного руху), неабияк імпонувало Мирному. Десь у цей самий час він переклав і «Слово о полку Ігоревім». Щоправда, переклад чимось не вдовольнив автора й він старанно витер його гумкою. Крім того, Мирний переклав уривок з німецького епосу кінця XII – початку XIII ст. «Das Nibelungenlied» («Пісня про Нібелунґів») під назвою «Гунтер полонює Бринигільду».