Леонід Ушкалов: Панас Мирний

Перша половина 1880-х pp. була для Мирного надзвичайно плідною. Немовби підбиваючи певні підсумки, письменник десь наприкінці 1885 р. спробував іще раз видати свої твори у двох книгах під спільною назвою «Збираниця з рідного поля». До першої книги мали увійти «Лихий попутав», «П'яниця» і «Товариші», а до другої – «Лимерівна» та «Перемудрив». Утім цензура не дозволила втілити цей намір у життя. Вона не тільки заборонила друкувати повість «Товариші», але й, як писав сам Мирний у листі до Михайла Мочульського, «намірялася розпочати з цього діло». Справу вдалося сяк-так уладнати лише завдяки Єлисею Трегубову, який «довів цензорові, що тут немає ніякого криміналу, коли автор вдається до цензури, котра може негідний задля неї твір заборонити». Таким самим «негідним» твором виявилась і драма «Лимерівна». Отож, у «Збираниці з рідного поля», яка побачила світ у травні 1886 p., були тільки «Лихий попутав» і «П'яниця». У жовтні цього ж таки року окремим виданням з'явилася комедія «Перемудрив». А за кілька місяців до цього, на початку лютого 1886 p., сталася подія, яка круто змінила життя письменника – він обійняв посаду начальника першого відділу Полтавської казенної палати. Це накладало на нього силу-силенну нових обов'язків, які майже не залишали часу для творчості. Відтоді, як писав Єфремов, «службовий Молох почав зазіхати на його всього, на його особу, на ту внутрішню людину, яку Мирний у собі так ревниво оберігав». У змаганні між взірцевим чиновником, «лицарем обов'язку» Панасом Рудченком та письменником Панасом Мирним гору все частіше й частіше братиме перший. Подейкують, що добрий приятель Карпенка-Карого Євген Чикаленко жартома казав: «Яке щастя, що Івана Карповича саме в час вигнали з служби: маємо письменника й артиста». І додавав: «І яке лихо, що не вигнали були свого часу Мирного!..»

Крім того, десь навесні 1888 р. Мирний знайомиться з молодшою за нього на 14 років учителькою музики Полтавського інституту шляхетних панночок німкенею Олександрою Михайлівною Шейдеман. А 16 квітня 1889 р. вони побралися. Шейдеман мала добру освіту, любила свого чоловіка, була гарною матір'ю, та навряд чи стала Мирному духовно близькою людиною. До того ж вона нездужала на істерію, часом близьку до божевілля. Приступи хвороби змусили її вже після народження першого сина назавжди залишити роботу. Незадовго перед цим, у червні 1891 p., Мирний переселився зі своєї квартири, в якій мешкав два десятиліття, у кам'яний будинок на Малій Садовій вулиці неподалік міського саду (цей сад зринає в романі «Повія», коли письменник змальовує виступ шансонетних співачок-«арф'янок» у кафешантані губернського міста – полтавський міський сад справді віддавали в оренду під кафешантан). Служба, сімейні клопоти, недуга дружини, яка різко загострилась від середини 1894 p., – усе це не давало Мирному змоги творчо працювати. Може, Сергій Єфремов і дещо згущував фарби, коли казав, що «останніх 30—35 років життя, років достиглого віку, розцвіту таланту й здобутого технічного досвіду, пропали для автора «Повії» даремно…», та чимала доля правди в цих словах таки є. Принаймні 1886—1895 pp. – період майже повного творчого безпліддя Панаса Мирного. З подій, пов'язаних із творчістю, які сталися в цей час, варто згадати хіба що знайомство Мирного з геніальною актрисою Марією Заньковецькою, якій він під час гастролей трупи Садовського в Полтаві восени 1890 р. подарував рукопис «Лимерівни». Заньковецькій вдалося провести драму через цензуру. Прем'єра вистави відбулася в жовтні 1891 р. в Курську, а вже у квітні наступного року Мирний бачив свій твір на сцені в Полтаві – Лимерівну грала Заньковецька.

Тільки десь на початку 1895 р. Мирний починає потроху повертатися до творчості. У цей час він задумав написати комедію «Згуба», у якій, за його власними словами, хотів показати «з одного боку селян, а з другого – городян, покалічених деморалізацією», власне те, «наскільки-то люди «Наталки Полтавки» одрізняються від людей сього часу». Таким чином, згідно із задумом Мирного, «Згуба» – це, сказати б, «Наталка Полтавка» сімдесят років потому. Порівняння героїв «Наталки Полтавки», чия ідеологія засновується на візії України як останнього відблиску «золотого віку», що її подав Сковорода в притчі «Убогій Жайворонок», тобто на ідеї «сродності» української людини до добра і її «несродності» до зла, зі звичаями та обичаями люмпенського світу персонажів «Згуби» свідчить не на користь останніх. Мирний змальовує світ морально скалічених містом – осередком «згуби» – людей, «темне царство» розпусти, безпробудного п'янства, морального нігілізму тощо. Це засвідчують і вчинки Феньок та Іванів, і їхня потворна «мішана» мова. Така візія міського життя є наслідком питомо народницьких ідеалів письменника.