Джеймс Баррі - Пітер Пен

Звісно, що Ніколандія створена для добрих справ. Джон, наприклад, мав лагуну з фламінго, які літали над ним і яких він міг підстрелити. Джон жив у перекинутому човні, Майкл – у вігвамі, а Венді – в курені з міцно зшитого докупи великого листя. У Джона не було друзів, зате Майкл мав нічних друзів, а Венді дружила з вовченям, покинутим своїми батьками в дитинстві. Але в усій Ніколандії була родинна подібність, і якби всі стояли поряд, то можна було б сказати, що у них такий самий ніс абощо. На цих чарівних берегах діти, граючись, витягують на берег свої рибальські човни, сплетені з верболозу. Ми з вами також бували там. І досі вчувається нам шум прибою, хоча ми вже ніколи не висадимося на тому березі.

З усіх чудових островів Ніколандія найзатишніший і найкомфортніший, не надто великий і не задовгий, як ви знаєте, з незначними відстанями між однією й іншою пригодами і з чудовою природою. Коли ви граєтесь у Ніколандію щодня, створюючи з крісел і скатертини, то це жодною мірою не змушує когось тривожитись, але на дві хвилини перед тим, як ви лягаєте спати, острів стає дуже реальним. Саме для цього й створені нічні каганці.

Іноді, мандруючи думками своїх дітей, пані Дарлінґ наштовхувалася на незрозумілі слова, і найменш збагненним було слово «Пітер». Вона не була знайома з жодним Пітером, але в думках Джона та Майкла він траплявся дуже часто, а в голові у Венді зустрічався мало не на кожному кроці. Ім’я це було написано в неї більшими літерами, ніж усі інші слова. І пані Дарлінґ зауважила, що воно виглядає якось дуже дивно та зухвало.

– Так, Пітер дуже зарозумілий, – зізналася Венді зітхаючи, коли мама спитала її про нього.

– Але хто він, доню?

– Він просто Пітер Пен, ти ж знаєш, матусю.

Спочатку пані Дарлінґ ніяк не могла згадати, але потім, подумки повернувшись у своє дитинство, вона раптом згадала про такого собі Пітера Пена, про якого казали, що він живе там, де феї. Історії про цього хлопчика були зовсім дивовижні. Коли мама була маленька, то вірила в це, бо частину дитинства Пітер провів із нею, тому жінка не мала б злякатися. Вона вірила в нього у ті часи, однак тепер це була заміжня розумна жінка, яка наразі вже сумнівалася, чи існував цей персонаж насправді.

– Крім усього іншого, – зауважила матуся донечці, – йому вже давно час подорослішати.

– О ні, він не росте, – запевнила Венді. – Він на зріст такий, як я.

Вона мала на увазі, що він був подібний на неї розумом і зростом. Дівчинка не могла збагнути, звідки вона це знала, просто знала – та й по всьому.

Пані Дарлінґ вирішила порадитися з паном Дарлінґом, але той тільки поблажливо всміхнувся.

– Згадаєш мої слова, – казав він. – Це якась дурниця, яку Нена запхала їм у голови. Собаці цілком могла спасти на гадку така фантазія. Не звертай уваги, і воно минеться.

Але воно ніяк не миналося, і незабаром нестерпний хлопчисько тихо шокував пані Дарлінґ. У дітей трапляються дивні пригоди, які їх хвилюють. Наприклад, вони можуть згадати, що трапилося з ними тиждень тому, як пережили події, коли, перебуваючи в лісі, вони зустріли свого померлого батька й гралися з ним. Саме так одного ранку Венді випадково відкрила пані Дарлінґ щось, що вкрай її стурбувало. На підлозі дитячої кімнати з’явилося листя, якого там не було, коли діти лягали спати. Пані Дарлінґ безуспішно ламала голову над цією загадкою, аж тут Венді промовила з поблажливою посмішкою:

– Ну, звичайно, це знову був Пітер.

– Що ти маєш на увазі, Венді?

– Капосний хлопчисько! Ніколи не витирає ноги, – зітхнула Венді. Вона була дуже охайною дівчинкою.

Венді пояснила цілком буденним тоном, що, мовляв, Пітер іноді з’являється вночі в дитячій кімнаті, сідає на краєчок її ліжка і виграє на своїй сопілці. При цьому дівчинка не прокидається, тому невідомо, звідки вона про це знає, просто знає, і все.

– Що за дурниці ти кажеш, люба! Ніхто не може увійти в будинок, не постукавши.

– Гадаю, він приходить через вікно, – пояснила дівчинка.

– Люба, але ж це третій поверх!

– А хіба листя не лежало біля вікна, матусю?

Це була справжнісінька правда. Листя виявили неподалік від вікна.

Пані Дарлінґ не знала, що й думати, адже Венді промовляла з такою впевненістю, що їй неможливо було пояснити, що все це дівчинка бачила уві сні.

– Дитинко, – вигукнула пані Дарлінґ, – чому ти мені про це раніше не розповідала?

– Я забула, – відповіла Венді безтурботно і поспішила до сніданку.

О, то це все ж таки був сон?