Луї щасливо переніс бурю, сховавшись від її натиску за островом. Там він плавав, широко розкривши очі, обличчям до вітру, дивуючись силі шквалу. Аж раптом він угледів у небі якийсь об’єкт, що падав із хмар. Спочатку він не міг утямити, що там воно таке.
«Можливо, летюча тарілка?» — подумав він.
А потім збагнув: то великий білий птах відчайдушно бореться з вітром! Він швидко-швидко бив крильми… Мить — і прибулець упав, простершись, на берег, та так і завмер, от ніби загинув. Луї дивився, і дивився, й дивився… Відвів погляд. Потім іще раз придивився.
«Схоже на лебедя!» — подумав.
І то й справді був лебідь.
«І наче лебідь-сурмач!» — подумав іще.
То й справді був лебідь-сурмач.
«Боже! — подумки вигукнув Луї. — Це лебідка, і схожа вона на Серену! Та це й справді вона, Серена! Нарешті вона біля мене! Я вимолив її для себе!»
Луї не помилився. Люта буря підхопила Серену, його кохану, жадану лебідку, й пронесла через пів-Америки! Коли юна лебідка побачила внизу Пташине озеро, то, відчуваючи, що ось-ось загине від виснаження, вирішила саме тут спуститися на землю…
Першим бажанням Луї було негайно кинутися до неї! Але він зразу й роздумався: «Ні, то була б помилка! Наразі ж не в тому вона стані, щоб відчути глибину мого почуття, велич моєї любові… Надто вона розбита. Я зачекаю. Чекатиму, скільки буде треба. Хай вона піддужчає. І тоді я поновлю наше знайомство — скажу, хто я такий!»
Того вечора Луї не поїхав на роботу — надто розходилася негода. Цілу ніч він не спав — пильнував неподалік, майже поруч своєї коханої. Над ранок вітер трохи ослаб.
Небо очистилося. Озеро заспокоїлось. Буря перешуміла! Серена заворушилася, прокинулась. Вона була все ще виснажена й дуже розкуйовджена. Усе так само Луї тримався на відстані від неї.
«Я ще зачекаю, — думав він. — Це правда: закоханий має йти на ризик! Але я не ставитиму на карту всього, поки моя птаха така зморена, що нездатна й роздивитися що-небудь. Я не поспішатиму й не хвилюватимусь. Коли ми ще були на Верхньому озері наших Ред-Рок-Лейкс, я тоді ще не мав голосу. Вона тоді не звертала на мене уваги, бо я не міг сказати їй про мою до неї любов. А нині, дякувати моєму хороброму батькові, я ж маю свою сурму! За допомогою музичних чарів я підкорю її силою мого бажання, міццю моєї відданості. Вона почує, як гарно я проспіваю їй своє ку-гуу! Я розповім їй про мою любов такою мовою, яка зрозуміла кожній істоті: мовою музики! Вона як зачує цю лебедину сурму, так зразу й стане моя! Принаймні я на це сподіваюсь…»
Зазвичай, коли на Пташиному озері з’являвся новий птах, хтось із доглядачів повідомляв про його прибуття начальникові Пташиного відділу, контора якого містилася у Пташиному будинку. Тоді Пташиний Начальник віддавав наказ: зробити новоприбулому пеннотомію! Себто відтяти крайчик крила! Але саме того дня, що настав після бурі, той чоловік, що доглядав водяну птицю, загрипував і не вийшов на роботу. Отож ніхто — поки-що — не завважив прибуття ще одного лебедя-сурмача. Та й сама Серена була дуже тиха-непомітна й не привертала нічиєї уваги. Але з її прибуттям стало вже п’ятеро лебедів-сурмачів на озері. Тобто: до першої трійці вже приневолених лебедів: Цікавості, Радості й Апатії — додався, звісно, Луї, а остання прибула ще й Серена. Вона була все ще виснажена, але помалу оживала.
Туди ближче до заходу сонця Серена звелася на ноги, обдивилася, що за місцевість довкола, трохи підкріпилася, скупалася в озері, а тоді вийшла з води й довго чистила-вичищала собі пір’ячко. Видно було: лебідка вже майже оклигала. Коли ж Серена підрівняла, пригладила на собі кожну пір’їночку, вона знову стала просто ах яка краля: велична, супокійна, граційна і вельми жіночна.
Луї аж затремтів, роздивившись, яка вона просто незрівнянна вродливиця. І знову йому захотілося підплисти до неї та й кугукнути — і переконатися, чи вона ж його ще пам’ятає. Але він знов роздумався.
«Ні, не треба поспішати! — міркував закоханий сурмач. — Вона ж не подасться геть із Філадельфії вже цього вечора. Я ж тим часом з’їжджу на роботу, а як повернуся, то вже цілу ніч її охоронятиму. А на світанку я розбуджу її моєю піснею кохання й жадання. Вона буде сонна, й гук моєї сурми увійде в її сонну свідомість, переповнить її почуттям. Моя сурма стане першим звуком, який вона почує. Я буду невідпорний. Коли вона розплющить очі, то найперше побачить мене — і від тої миті мене й покохає!»
Читать дальше