Элвин Уайт - Сурма лебедя

А стаття починалася так:

«У місті з’явився новий птах. Звати його Луї. Він — лебідь-сурмач, і то такий, що й справді грає на сурмі. Хоч як неймовірно це звучить, але цей рідкісний і прекрасний водяний птах найнявся на службу при Човнах-Лебедях у Міському саду й розважає пасажирів своєю чудовою грою на сурмі. Після його прибуття сьогодні надвечір юрби людей плавом попливли до озера, і до багатьох районів Бостона долинали солодкозвучні наспіви його сурми…»

Луї дочитав статтю до кінця, а тоді вирвав її з газети. «Сем Бівер повинен знати про це!» — подумав він. Із шухляди письмового стола, що стояв у його кімнаті, Луї узяв ручку й аркуш поштового паперу. Й ось що він написав:

Дорогий Семе!

Я саме ночую в фешенебельних апартаментах готелю «Ріц». Ти слушно говорив про Бостон — він дуже милий. Мені пощастило найнятися на роботу одразу по прибуттю. Працюю на фірму «Човен-Лебідь» за 100 доларів на тиждень. До цього листа додаю вирізку з сьогоднішньої газети — можливо, вона зацікавить тебе. Якщо все піде добре, незабаром я зароблю досить коштів на відшкодування збитків, яких завдав музичній крамниці мій батько, й відтоді я матиму повне й незаперечне право на цю сурму, а ще сподіватимусь, що своєю палкою грою на ній справлю сприятливе враження на ту юну лебідку, в яку я закоханий. І тоді всі будуть щасливі: буде відновлена честь мого батька, музична крамниця в Біллінґсі дістане свою компенсацію, а я зможу одружитися. Сподіваюся, в тебе все гаразд. Мені бракує твого товариства. Готельна кімната, дарма що в ній яких тільки вигод немає, може бути лише шматочком пустелі.

Юний лебідь написав на конверті Семову адресу, згорнув листа, вклав до конверта газетну вирізку, а в своїй торбинці-скарбничці вишукав шестицентову марку. Тоді запечатав конверта, наклеїв марку й вкинув листа до поштового жолоба, що був за дверима номера. «Ну, а тепер можна й поспати!» — вирішив він.

Пішов до ванної кімнати, скористався туалетом, а тоді набрав повну ванну холодної води. А думками все линув до Серени… От чудово було б, якби вона оце зараз опинилася тут! Перш ніж відійти до сну, взяв він свою сурму та й заграв пісню, яку склав ще в Онтаріо:

І намагався грати тихенько, але за хвилину в його кімнаті задзеленчав телефон. Луї підняв слухавку, приклав до вуха.

— Перепрошую, сер, — сказав чийсь голос, — але я мушу попросити вас не створювати стільки шуму. «Ріц» не дозволяє своїм гостям грати на духових інструментах у спальнях.

Луї поклав слухавку — й сурму також. Тоді повимикав скрізь світло, заліз у повну води ванну, зігнув свою довгу шию праворуч, поклав голову на спину, засунув дзьоба під крило та так і заліг там, плаваючи на воді, а голову йому колихала його власна рідна перина. За хвильку й заснув, і снилися йому весняні озерця на півночі, а ще снилася його щира любов, ім’я якій — Серена.

Весь останній тиждень вересня Луї пропрацював на фірму «Човни-Лебеді» в Міському саду Бостона. Він мав великий успіх і швидко ставав справжньою знаменитістю. В суботу Човняр виплатив йому сто доларів готівкою, які Луї дбайливо помістив у свою торбинку-скарбничку. Човняр, після того, як йому довелося оплатити чималий рахунок із готелю «Ріц Карлтон», вирішив, що краще хай Луї ночує на озері, а не в готелі. Луї це його рішення теж краще влаштовувало. Ночі тепер він спав поміж гусей та качок, сховавши голову під крило й граційно плаваючи по плесу.

Луї добре дбав про свій музичний інструмент. Він його чистив-начищав, до блиску, а раз на тиждень очищав ще й від слини. Де тільки міг, він вивчав нові пісні, дослухаючись, що там лунає з людських транзисторів, та ходячи на концерти. Раз тільки почує мелодію — так він її вже й перейняв. Він був справжній природжений музикант — чи то, в його окремому випадку, — природно-висиджений музикант.

Наприклад, він дуже вподобав пісню «Прекрасний Сновидче, мене розбуди…» Щоразу, граючи її, він думав про Серену, і завжди пасажири, які перебували на борту Човна-Лебедя, дружно плескали в долоні й вигукували: «Біс! Браво!» Луї подобалися оплески. Вони його звеселяли, мовби знімаючи тягаря з серця.

Іноді, наприкінці робочого дня, Луї грав «Оце вже й дню кінець». Він надавав цій пісні дуже ліричного, сумного звучання. А одного надвечірка, ведучи за собою останню мандрівку того дня, він заграв «Колискову» Брамса. Пасажири підспівували музикантові: