Джессика Джордж: Сонце і місяць, сніг і лід

— І вона змогла, — сказав Ашер, усміхаючись, і подивився на дівчину з гордістю.

— Я можу віднести вас на південь, — сказав північний вітер. — Але не всіх.

Дівчина нахмурила чоло і подивилася на всіх тих, хто стояв поруч із нею. Усі відверталися: на їхніх зболених обличчях була надія, що згасає. Їхні усмішки переростали у зневіру. Вона похитала головою:

— Скількох ти зможеш підхопити за раз? Я звідси нікуди не піду, якщо хоча б одна істота залишитися тут.

— Погоджуюся, — сказав Ашер.

— Я теж, — сказала Това.

Північний вітер задумливо засвистів. Потоки повітря закружляли довкола слуг, невисоко піднімаючи по кілька з них над землею, немов зважуючи. Тоді вітер вивчив крижини, що плавали біля берега.

— Я перенесу вас усіх на крижини і подую так, щоб ви попливли на південь. Я не знаю, скільки часу ви будете плисти, але обіцяю, допроваджу вас до цивілізованих земель. Звідти вже самі будете шукати свій шлях додому. Або ж хтось із моїх братів-вітрів вам допоможе.

— Дякую тобі!

Сильний порив холодного повітря підхопив дівчину, її принца, Тову, Роло та кентавра. П’ятеро інших слуг, які стояли поруч, вискнули, коли також опинилися у повітрі. Не сказавши більше ні слова, північний вітер заходився переносити їх на льодові брили. Попереду була довга мандрівка з крижаного острова, що лежав на схід від сонця, на захід від місяця.

Коли дівчина нарешті добралася до свого старого дому, зима, наслана королевою тролів, нарешті покинула північні ліси і долини. Усе довкола було зеленим. Попід ялинами цвіли квіти, а птахи співали у гіллі дерев. Їхні друзі розійшлися хто куди, повертаючись до своїх домівок, і їх залишилося лише четверо: дівчина, Роло, Това та Ашер. Коли вони піднімалися на гору, де колись Аскель з іншими селянами натрапили на білого оленя, Това зупинилася.

— Я не можу, — сказала вона. Її лице зблідло. Вона обхопила обличчя руками. — Я не можу.

Дівчина підійшла до неї і поклала руки їй на плечі:

— Певна річ, ти можеш.

— Минуло занадто багато часу. Останні десять років я жила серед тролів, балакучих ведмедів і кентаврів…

— Зате тепер ти зможеш розповідати чудові історії своїм дітям, — сказала дівчина, перериваючи її істеричне тараторення.

— Він не захоче бути зі мною, — похитала головою Това. — Подивися на мене!

Усі подивилися на Тову. Навіть Роло припинив ганятися за метеликами і глянув на неї. На щоках у Тови й зараз був рум’янець, який трохи посилився від вітру. Волосся вибилося з коси, а голубе вбрання було тепер брудне, зношене і подерте. Ашер засміявся. Він виставив свої руки вперед і показав дірки та плями на своїй понівеченій весільні туніці. Тоді перевів погляд на дівчину, яка виглядала так само погано, як і він. Роло струсив зі свого хутра порох та ялинкову хвою.

— Ми всі виглядаємо жалюгідно, — сказав Ашер. — Тут нічим не зарадиш.

— Це неправда, — сказала дівчина. Вона дивилася згори вниз на швидкий потічок, що огинав великий чорний валун.

— Що ти маєш на увазі?

— Залишайся тут і не смій дивитися, — сказала вона Ашерові. Тоді, взявши Тову за руку, дівчина повела її до потічка. — У мене в рюкзаку є мило та гребінець, а у твоєму є два чудовіх народні строї — два бунади .

Доки Ашер та Роло приводили себе до ладу, як могли, дві молоді дівчини, сміючись та плюскаючись у воді, змили з себе бруд своїх мандрів холодними потоками води. Вони розчесали волосся і заплели його у колоски. Тоді дівчина одягла Товине буденне вбрання, а Това — свій весільний стрій, свій бунад .

— Ти впевнена? — прошепотіла Това, коли вони піднімалися назустріч принцу. — Ти впевнена?

Дівчина знову її обняла:

— О, так! Він чекав на тебе.

Вони приєдналися до Ашера з Роло. Вдалині виднілися ліниві завитки диму, що піднімався із комина хати Ярла Оскарсона.

— Але в мене немає приданого, — сказала Това. — Усі ці роки я жила у палаці із золота, а за душею не маю ні копійчини.

— Невже ти справді думаєш, що для Ганса Пітера це матиме хоч якесь значення? — дівчина прикусила язик. — Але якщо тебе це заспокоїть… — вона витягла з-під сукні свою потаємну кишеню із темно-червоного атласу: та колись була пришита до пояса, однак пояс так зносився, що під час останнього прання його довелося викинути. Кишеня зараз виглядала не менше зношеною. — Не всі коштовності тролів були ілюзією, — беручи Товину руку, вона насипала їй у долоню королівську мірку рубінів. — Чи ти чуєш це посвистування? Це Ганс Пітер криє дах ґонтом, — вона взяла іншу руку Тови і насипала перлів. — А тепер бери своє придане і йди.