Карел Чапек: Зачарований жебрак

— Пустіть мене до хати! — трусився злодюжка.— Благаю вас, пане господар, а то з'їсть мене оцей ваш собака!

— Плати! — сказав Їра.

— Та я заплачу! — вигукнув злодюжка.— Заплачу вам, коли викопаю той скарб!

Почувши таке, Їра вмить схопив злодюжку за барки: ану, каже, кумцю, признайся, який скарб та й де він! Хоч-не-хоч мусив злодюжка виспівати, як він бачив трьох бабусь, котрі пророчили, що там, де цього німого жебрака поховають, схований найбільший скарб на світі. Еге, це вже зацікавило Їру не на жарт. Розпитавши п'ять разів про все, він зачинив злодюжку в коморі, закотив рукави, плюнув у жмені й почав думати.

«Піду я,— сказав собі,— з оцим жебраком, дочекаюся його смерті, подивлюся, де його поховають, а тоді викопаю скарб. За цей скарб я куплю собі замок і одну комору вщерть засиплю золотом. А коли нападуть на мене розбійники, то я їх уб'ю».

Так він думав до ранку. Вранці відкраяв собі отакенний шматок сала і їв, чекаючи, поки жебрак прокинеться та піде далі, а він — за ним. Дідок прокинувся, погладив вовкодава, промив очі й подався на шлях. Розбійник Їра — за ним.

А злодюжка сидів зачинений у коморі. Злякавшись, що втратить діда з очей, він витягнувся тоненькою волосинкою і протиснувся замковою шпаркою надвір. Угледівши дідка та Їру на шляху, злодюжка чвальнув за ними, але Їра витягнув миттю з-за пояса страшного різницького ножа й погрозив йому:

— Гей, ти! Йди собі іншою дорогою, а то заріжу!

Злодюжка злякався, залишився позаду та бився з думками, як би то помститися Їрі, щоб той не вкрав у нього дідка.

А дідок ішов собі від села до села далі й просив шматка хліба. Розбійник Їра йшов назирці, не зводячи з нього кривавих очей. Якось опівдні дідок не мав іще в роті ані рісочки. Він сів, голодний, край дороги й трусився сухим листочком. Їра, теж сівши, витяг з торби сало, одрізав собі двадцять фунтів і тут же все з'їв, а дідкові не дав ані шматочка. Так і пішов голодний дідок далі, але й до вечора ніхто не дав йому ні доброго слова, ані сухої картоплини. А ввечері ліг він собі в якійсь колибі, заплющив сині очі й заснув. А Їра сидить на порозі й жере двадцять фунтів сала. «А чого я бігатиму за ним? — думає він собі.— Ось заріжу його, мертвого поховаю, а там, де поховаю його,— все одно буде скарб». Витягши ножа, він плюнув на нього й став гострити на бруску. Попробувавши вістря на нігтеві, він точив далі так, що аж свистіло. Потім знов потягнув на нігтеві й гострив далі.

А злодюжка тим часом побіг у найближче село й, щоб нашкодити Їрі, розплескав усім людям, що він знайшов зачарованого жебрака, що там, де цього жебрака поховають, лежить скарб, та що розбійник Їра причепився до цього дідка, аби викопати той скарб. Почувши таке, кожен у селі хапав торбину з хлібом та харчами, брав мотику, а чи лопату в руки й гайда за дідком.

Саме тоді Їра гострив ножа, щоб німого зарізати. Плюнувши втретє на вістря, він гострив так, що аж летіли іскри, а коли підняв угору голову, то вгледів навколо себе безліч червоних жаринок. Це горіли так жаднючі очі тих, що прибігли викопувати скарб. «Он як,— сказав собі Їра.— Уб'ю та поховаю я цього дідка, а вони потім заріжуть мене й самі викопають скарб. Так я не граюся!» Мовивши собі так, Їра догострив ножа й відрізав іще один шматок сала. Дідок тихо спав. А тим усім, що прибігли сюди, не спалося від страху, щоб не схопив хтось діда в мішок та не закопав десь там потайки. Сиділи вони навколо колиби, світили кривавими очима й наїжували вуса.

Вранці дідок прокинувся й навіть не здивувався з цього людського натовпу; промив собі росою очі та й пішов далі. А натовп походом за ним, і кожен проштовхувався якнайближче до дідка. Опівдні жебрак не випросив іще жодного шматка хліба, отож сів він собі на камінь та й хитався, мов стеблина на вітрі. Всі ж навкруги виймали з торбин харчі та їли собі, а дідкові не дав ніхто й скориночки. Вночі дідок ліг спати, а всі сиділи навколо, як вовки, зиркали один на одного ненависними очима й скреготали зубами, ніби хотіли кусатися. А серед них тихо-тихесенько, мов дитя, спав дідок.

Так минув день, так минуло два дні, три, чотири і далі. А людей з кожним днем прибувало й прибувало. Всяк ішов по скарби, чекаючи смерті німого діда. і всі ненавиділи один одного в цьому поході, і всяк перебив би всіх за цей скарб. Кожен квапився не запізнитися й колов інших вовчими очима, сичав, мов гадюка, та клацав зубами. Були серед них жебрущі старці, що прагнули розбагатіти, були злодії та розбійники, а були також і заможні люди, що прагнули розбагатіти ще більше; ці їхали за дідом на возах та каретах, щоб зразу ж і повезти той скарб додому. Найбагатші ж навіть ішли не самі, а найняли собі сторожів та детективів, аби не проґавити смерті й похорону дідка. Це вже був похід із тисячі людей, а на чолі походу йшов із кривим ціпком у руці згорблений німий дідок з синіми очима. Люди зачиняли двері перед оцим дивним походом, і ніхто вже не давав старцеві ані шматка хліба. Тому дідок ставав щораз менший та сухіший, тільки очі в нього були сині-сині, мов чисте небо.