Карел Чапек: Велика лікарська казка

Що було Магіяшу діяти? Він кивнув на рябого Вінцека, а той тричі затупав ногами, щоб добре біглося, та вмить махнув униз з Гейшовини. Тож треба бігти до Горжічок. І до Упіци. І до Костелця. Ну, то й хай він біжить собі щасливо.

Поки рябий Вінцек чвалав до Горжічок, до Упіци та до Костелця, наш гронівський лікар сидів у чарівника Магіяша, пильнуючи, щоб той не задушився. А щоб не нудилось чекати, він запалив собі сигару й мовчки покурював.

Коли Коли ж йому набридло курити, лікар відкашлявся і чадив собі далі. Згодом, щоб скоротати час, він тричі позіхнув і закліпав очима. Потім озвався.

— Ну, так.

За півгодини потягнувся в крижах і сказав:

— Авжеж так, а не інакше.

А ще згодом додав:

— Можна було б заграти в карти. Пане Магіяше, є у вас карти?

Чарівник відповісти не міг, тож лише заперечливо закрутив головою.

— Нема? — скривився лікар. — Шкода, що нема. Ото чарівник з вас — навіть карт не маєте! А в нас у корчмі якийсь чарівник — стривайте, як же його. . . ніби Навратіл, чи Дон Боско, чи Магорелло — давав колись сеанс, і, знаєте, як він показував чародійські штуки на картах? Ви б тільки очі витріщили. Еге, чарувати треба вміти. . .

Після цього він знову запалив сигару й сказав:

— Коли карт у вас немає, то я, щоб згаяти час, розповім вам казку про сулейманську принцесу. А коли ви вже чули таку, бува, тоді кивніть мені, і я не казатиму. Дзелєнь-бам, починаю!

. . . У сулейманському султанстві володарював, як сама назва свідчить, султан Сулейман. Була у цього султана єдина дочка, на ім'я Зубейда. І ось ця принцеса Зубейда почала ні з цього ні з того марудити, кашляти, стогнати, бліднути, марніти, худнути й так плакати та зітхати, що просто жаль було дивитися. Ну, ясно, що султан миттю покликав до неї своїх придворних чародіїв, ворожбитів, чарівників, баб-шептух, баб-відьом, плітух і шарлатанів, масажистів, банщиків, магів, астрологів, фельдшерів і цирульників, однак ніхто з них не міг вилікувати принцесу. Було б це, скажімо, в нас, то кожен лікар сказав би, що дівка хворіє на анемію, плеврит і бронхіальний катар. У сулейманському ж краї немає лікарів, а медицина там не дійшла ще до того, щоб іменувати недуги латиною. Отож уявіть собі, як султан зажурився.

«Ах, Монте-Крісто мій, — скаржився він сам собі, — як же я радів, що дівчина успадкує по мені квітуче султанство, а вона, бідна та безпомічна, худне, в'яне та гасне в мене на очах». І запанував у султанському дворі та в усьому сулейманському краї великий сум.

Саме тої пори примандрував туди подорожній гендляр з Яблонця — якийсь пан Люстіг — і, почувши про хвору принцесу, сказав:

— Вашому султанові треба покликати лікаря від нас, із Європи, бо в нас медицина куди вища за вашу. У вас лише знахарі, чарівники та шептухи, а в нас справжні вчені лікарі.

Дізнавшись про це, султан покликав отого мандрівного Люстіга, купив у нього разок скляних перлів для Зубейди й спитав:

Пане Люстігу, а як же пізнають у вас справжніх учених лікарів?

— Це дуже просто, — відповів пан Люстіг. — Знати їх з того, що кожний вчений лікар має перед своїм прізвищем дві літери: Др. , тобто вчений доктор. Наприклад — Др. Манн, Др. Пельнарж і так далі. А коли такого «Др. » немає, то це вже не вчений лікар, ясно?

— Авжеж, — відповів султан і щедро обдарував пана Люстіга султанками, — це, знаєте, такі смачні родзинки. Після цього султан відправив послів до Європи по лікаря.

— Пам'ятайте ж мені, — наказував він, — що справжній учений лікар є лише той, перед чиїм прізвищем стоїть «Др. » Іншого не приводьте мені, а то відчикрижу вам вуха разом із головами.

Не буду розповідати про різні пригоди цих послів дорогою до Європи, бо казка моя, пане Магіяше, й кінця б не мала. Скажу лише, що, подолавши всі труднощі та небезпеки, посли кінець кінцем прибули до Європи й стали шукати лікаря для принцеси Зубейди.

Тож цілий караван оцих послів — кремезних мамелюків з тюрбанами на головах та з отакенними вусищами, мов кінські хвости, — рушив дорогою серед чорнолісся. Ідуть вони, йдуть, аж здибують дядька з пилою та сокирою на плечі.

— Здоровенькі були! — вітає послів дядько.

— Дай боже й вам, — відповіли посли. — А хто ви, дядечку, такий?

— Я, спасибі вам на слові, — сказав той, — я дроворуб.

Басурмани наставили вуха та й кажуть:

— Вас ми, добродію і шукаємо. Коли ви зволили бути Др. Оворуб, тоді просимо вас негайно, як стій, іти з нами до сулейманського краю. Наш султан Сулейман велів чемно покликати вас до його палацу. Коли ж ви не захочете йти добровільно, тоді ми мусимо привести вас, добродію, силоміць, отож і попереджаємо, щоб не нарікали на нас.