Василь Чухліб - Олень на тому березі

— Знайдемо твого брилика! — заспокійливо буркнув старий Мурах, хоча й не хотілося втрачати часу, відриватися од свого діла.

— Аякже! Знайдемо! — і Муравчики вже шелестіли листям.

— Ось він! Ось він! — почувся веселий голосок найменшого Муравчика.

І всі побачили брилика.

Побачити — одне, а спробуй дістати його! Брилик плавав посеред озеречка, що хлюпотіло в кізоччиному сліду-копитці.

Та хіба були в лісі такі справи, яких не могли б рішити гуртом мудрі й заповзяті Мурахи! Тож і тепер старий ватажок подумав хвилинку, примруживши очі під окулярами, і наказав кидати у воду галузки. Невдовзі плавучий міст простягнувся аж до брилика.

Охочих іти за бриликом було багато. Але старий Мурах розсудив так:

— Брилика хто знайшов? Найменший Муравчик. До того ж він серед нас найлегший. Кому ж і йти, як не йому.

Думаєте, не боязко було Муравчику? Еге! Навіть коліна в нього затремтіли. Та цього ніхто не помітив, бо він умить переборов страх і ступив на міст.

Настил прогинався, подекуди вода сягала вище колін, однак Муравчик уперто пробивався до мети.

Нарешті він торкнувся брилика… і зрозумів, що витягти його одному не під силу. І на березі, мабуть, збагнули це, бо звідти долинуло:

— Йдемо на підмогу!

Вони ж не знали, що пробиратися мостом так небезпечно. Муравчик закричав:

— Зачекайте! Міст не витримає! Я що-небудь придумаю!

І таки придумав! Стрибнув у брилика й погрібся до берега гіллячкою, ніби весельцем.

Так, у брилику, й винесли на берег Муравчика його друзі.

— Ось твій брилик, візьми! — сказали вони Жолудю.

— Спасибі! — прошепотів Жолудь, — Коли я стану Дубом, приходьте відпочивати до мене в затінок.

— А ти сьогодні в нас молодець! — поплескав по плечу найменшого Муравчика ватажок.

Мурахи взялися за свою нелегку ношу й потягнули її далі. Жолудь вибрався на пеньок і махав їм услід бриликом.

На лісовому Синь-озері жила качка Чомга. Озеро було затишне й мальовниче. З усіх боків його обступали віковічні сосни та ялини, прибережжя густо заросло очеретом та рогозом, на срібноводді плавали табуни різної риби. Хіба є де краще місце від Синь-озера? Та восени качки — крякви, чирки, норці, що мешкали тут, — подалися на південь, у теплі краї. А Чомга лишилася, вона не могла розстатися з рідним Синь-озером. І ледве вижила.

Зима випала з тріскучими морозами та завірюхами, все озеро скувало кригою, лише невеличка ополонка диміла парою на глибокій воді. Чомга день і ніч снувала по ній туди-сюди, щоб зігрітися, час від часу пірнала, аби вловити якусь поживу. Та це вдавалося нечасто — на зиму риба залягла на глибині.

Іноді на сірому небозводі з'являлося сонце, тоді Чомга виходила на берег і вмощувалася на великому камені Валуні. Камінь лежав тут, либонь, віками, був старий-престарий, вгруз у землю, обріс мохом. Здавалося, що нікому він не потрібен, — такий сумовитий і холодний. Та коли світило сонце, камінь теплішав, і Чомга хоч трохи зігрівалася біля нього.

— Чи коли скінчаться ці холоди? Бач, інші качки розумніші, полетіли кудись, а ти тут замерзнеш, — чи це причулося Чомзі, а чи й справді шепотів камінь. — Хай мені вже доля така, отуто лежати, а в тебе ж — крила є.

— Уже скоро прилине весна, — бадьорилася Чомга. — І тоді я літатиму над Синь-озером.

А сонце ховалося за хмари, і Валун ще більше хмурнів, а з озера віяло холоднечею…

Вона почула весну найперша. Іще сосни і ялини не прокинулися від зимової сплячки, очерет і рогіз ще не думали зеленіти, і риба ще не піднімалася із озерної глибини, а Чомга раптом збадьорилася, почала чистити пір'я, прихорошувати темно-синю шапочку на голові. Все вище піднімалося сонце, крига відступала й відступала від ополонки. І Чомзі вже було де розгулятися. Вона то лопотіла по воді крилами, здіймаючи сріблясті хмарки бризок, то пірнала й несподівано з'являлася на поверхні, та враз завмирала на дзеркальному плесі.

Знеможена, припливала Чомга до Валуна.

— Чом це ти так радієш? — дивувався Валун.

— Бо ж весна прийшла! — сяяла своїми сніжно-білими грудьми Чомга.

— А яка різниця — зима, весна чи літо? — байдуже гудів Валун. — Тільки й того, що тоді — холодно, а тоді — жарко.

А Чомга знову кидалася на чистоводдя, й сонячні водограї здіймалися над нею.