Микола Носов - Незнайко на Місяці

— Геніальна думка! — схвалив Гвинтик.

Орудуючи якомога обережніше, друзі наповнили водою чайник, поставили його на електроплитку й міцно прив'язали вірьовкою до столу, щоб він нікуди не поплив. Спочатку все було добре, та через кілька хвилин Гвинтик і Шпунтик побачили, як з носика чайника почала пухирем вилізати вода, неначе її хто виштовхував зсередини. Шпунтик швиденько заткнув чосик чайника пальцем, але вода одразу почала вилізати пухирем з-під кришки. Цей пухир все збільшувався, нарешті відірвався від кришки і, тіпаючись, наче він був зроблений з рідкого холодцю, поплив у повітрі.

Гвинтик швиденько зняв кришку й зазирнув у чайник. Чайник був порожній.

— Оце так історія! — пробурмотів Шпунтик. Друзі знову наповнили чайник і поставили на гарячу плиту. Через хвилину вода знову почала лізти з чайника.

Тут з'явився Знайко.

— Ну, скоро ви там? Коротульки їсти хочуть!

— Тут у нас чудо якесь! — розгублено сказав Шпунтик. — Пухир лізе з чайника.

— Пухир лізе — це ще не чудо, — відповів Знайко. Він підійшов до плити й пильно подивився на пухир, що видувався з чайника. Потім сказав «гм» і пробував заткнути носик пальцем. Побачивши, що пухир почав вилізати з-під кришки, Знайко знову казав «гм» і спробував щільніше притиснути кришку до чайника. Упевнившись, що це нічого не дає, Знайко втретє сказав «гм» і на мить задумався, після чого мовив:

— Ніякого чуда тут нема, а є цілком поясниме наукове явище. Всі ви знаєте, що вода нагрівається завдяки переміщуванню. Нижні шари води в чайнику, нагріваючись на вогні або на електроплитці, стають легшими й піднімаються вгору, а на їхнє місце опускається холодна вода з верхніх шарів. У чайнику утворюється, як би це сказати, круговорот води. Але такий круговорот відбувається тоді, коли вода має вагу. Якщо ваги не буде — от як зараз, — то нижні шари води, нагрівшись, не стануть легшими й не піднімуться вгору, а залишаться внизу й нагріватимуться доти, аж поки перетворяться на пару. Ця пара, розширюючись від нагрівання, почне піднімати холодну воду, що міститься над нею, і вода пухирем вилізе з чайника. А що з цього випливає?

— Ну що випливає? — розвів Шпунтик руками. — Напевно, з цього випливає, що пухир одірветься від чайника й плаватиме в повітрі, поки розмажеться в кого-небудь на спині.

— З цього випливає, — строго сказав Знайко, — що кип'ятити воду в умовах невагомості треба в герметичній посудині, тобто в такій посудині, кришка якої закривається щільно й не пропускає ні води, ні пари.

— У нас у майстерні є казан з герметичною кришкою. Я зараз принесу, — сказав Гвинтик.

— Принось, та скоріше, будь ласка. Не можна порушувати режим харчування, — сказав, виходячи, Знайко.

Гвинтик звільнився від прибитих до підлоги черевиків, відштовхнувся ногою від столу і швидко, мов джміль, полетів з кухні. Щоб попасти в майстерню, йому треба було вийти на подвір'я. Вилетівши з кухні, він заходився пробиратись по коридору, відштовхуючись руками й ногами від стін і від усього іншого, що могло трапитися по дорозі. Нарешті він добрався до вихідних дверей і спробував їх відчинити. Двері, однак, були зачинені щільно, й спроби Гвинтика довго не давали успіху: коли Гвинтик штовхав двері вперед, реактивна сила незмінно відкидала його назад, і йому доводилось витрачати багато зусиль, щоб знову дістатися до дверей.

Упевнившись, що так він нічого не доб'ється, Гвинтик вирішив застосувати інший метод. Зігнувшись у три погибелі, він уперся руками в дверну ручку, а ногами в підлогу на деякій відстані від дверей. Відчувши, що його ноги вже досить міцно зчеплені з підлогою, Гвинтик спробував випростатись, як пружина, й з усієї сили натиснув на двері. Несподівано двері розчинилися навстіж. Гвинтик вилетів з них, мов торпеда, випущена з торпедного апарата, й полинув у повітрі. Піднімаючись вище й вище, він пролетів над альтанкою, що стояла в кінці двору, й зник за парканом.

Ніхто цього не бачив.

Лишившись на кухні один, Шпунтик сказав собі:

— Поки Гвинтик розшукує казан, я встигну трошечки перепочити.

Він зручно вмостився на стільці, поклав ногу на ногу й став відпочивати. А втім, це тільки так мовиться, тому що відпочивало лише тіло Шпунтика, в той час як його діяльний розум ні на хвилину не припиняв роботи. Жваві, меткі оченята Шпунтика весь час бігали в різні боки. Кожен предмет, який потрапляв Шпунтикові на очі, породжував у голові якусь дотепну думку. Кинувши погляд на прибиті до підлоги черевики Гвинтика, Шпунтик подумав: