Астрід Ліндгрен - Міо, мій Міо

Все ближче й ближче небезпечні скелі, все ближче й ближче чорний замок із пильним лихим оком, човен летить усе швидше й швидше і ще дужче скаженіють хвилі.

— Зараз, зараз… Ох, Міо, зараз нам буде кінець! — мовив Юм-Юм.

Але тієї миті сталося щось дивне. Коли ми вже подумали, що рятунку нам немає, хвилі раптом уляглися. Цілком уляглися. Вони легенько провели човен повз усі небезпечні рифи і, ледь погойдуючи його, прибили до стрімкої чорної скелі під замком лицаря Като.

Я не розумів, чому хвилі спершу так скаженіли, а потім уляглися. Може, вони теж ненавиділи лицаря Като й хотіли допомогти тому, хто прийшов стати з ним до бою? Може, Мертве Озеро було колись веселим блакитним озером із затишними берегами, невеликим веселим озером, у якому ясної літньої пори віддзеркалювалось сонце й лагідні хвильки якого хлюпали об прибережні камені? Може, був такий час, коли біля його берегів купались і гралися діти й над водою лунали дзвінкі дитячі голоси, а не жалібне квиління зачарованих птахів, як тепер? Може, тому воно здіймалося навколо нас високими хвилями, може, тому зводило піняву стіну між нами і пильним лихим оком, що стежило за озером із замку?

— Дякую тобі, любе озеро, — сказав я. — Дякую вам, бурхливі хвилі!

Та хвилі вже зникли. Озеро було гладеньке, тихе, чорне й не відповідало мені.

А над нашими головами, високо на стрімкій скелі здіймався замок лицаря Като. Ми тепер були вже на його боці, були дуже близько від нього, і ця ніч мала стати ніччю боротьби. Цікаво, чи знають про це ті, хто чекав її тисячі років? Цікаво, чи знають вони, що боротьба має відбутися цієї ночі, і чи думають про мене? Чи думає про мене мій тато-король? Мабуть, думає. Напевне думає. Я знав, що він сидить на самоті далеко-далеко звідси, сумно думає про мене і проказує:

— Міо, мій Міо.

Я стиснув меча, і руку мені наче обпекло полум’я. На мене чекала страшна боротьба, і я не хотів зволікати. Мені кортіло якнайшвидше зустрітися з лицарем Като, якщо навіть я й загину. Я повинен був стати з ним до бою негайно, навіть якщо той бій скінчиться для мене смертю.

— Міо, я дуже голодний, — сказав Юм-Юм.

Я витяг шматок хліба, що втишує голод, і ми з’їли його на скелі під замком лицаря Като. Ми наїлися, подужчали і трохи повеселішали. Та це був наш останній шматок, і ми не знали, коли знов матимемо щось попоїсти.

— Тепер нам треба вибратися на цю скелю, — сказав я Юм-Юмові. — Інакше ми не втрапимо до замку лицаря Като.

— Авжеж, — погодився Юм-Юм.

І ми полізли стрімкою скелею, що височіла над нами.

— Якби ця скеля не була така стрімка, — мовив Юм-Юм. — Якби ніч не була така темна і ми не були такі малі й самітні.

Ми все лізли й лізли. Дорога була дуже тяжка, і ми посувалися поволі. Ми чіплялися за каміння руками й ногами, вишукували кожну розколинку й кожен визубець, притискалися до скелі і пнулись угору. Часом я злякано думав, що зараз не витримаю, упаду вниз і буде по всьому. Та завжди останньої миті я знаходив за що вчепитися. Наче скеля сама висувала під моєю ногою маленький визубець, коли я вже мав упасти. Може, навіть ці тверді скелі ненавиділи лицаря Като й радо допомагали тому, хто прийшов стати з ним до бою?

Аж під самими хмарами стояв замок лицаря Като, і аж під самі хмари нам треба було вилізти, щоб досягти муру, який на вершечку скелі оточував замок.

— Скоро ми досягнемо муру, — пошепки сказав я Юм-Юмові, — переліземо через нього, а тоді…

Тієї миті я почув голоси. Це розмовляли в темряві вивідувачі. Двоє чорних вивідувачів, що охороняли мур.

— Шукаймо, шукаймо скрізь, — сказав один із них. — Лицар Като наказав спіймати ворога. Того ворога, що приїхав на білому коні, треба спіймати, так наказав лицар Като. Шукаймо в гірських печерах, шукаймо між деревами в лісі, шукаймо у воді і в повітрі. Шукаймо близько від замку й далеко від нього, шукаймо скрізь!

— Шукаймо близько від замку, — сказав другий. — Нам треба шукати близько. Може, ворог біля нас. Може, він у темряві видряпується скелею, шукаймо скрізь!

У мене серце мало не вискочило з грудей, коли я побачив, що вивідувач запалює смолоскип. Якщо він посвітить униз за мур, то неодмінно помітить нас. А якщо помітить, то все пропало. Досить йому буде штовхнути нас довгим списом, і ми полетимо вниз. І тоді їм уже не треба буде шукати ворога, що приїхав на білому коні. Почується тільки наш зойк, коли ми полетимо в Мертве Озеро і зникнемо в ньому назавжди.

— Шукаймо, шукаймо скрізь, — знов сказав перший вивідувач. — Посвіти за мур, може, саме цієї хвилини ворог видряпується вгору, шукаймо скрізь!