Астрід Ліндгрен: Міо, мій Міо

Та зі мною був Юм-Юм. Він сидів позаду, міцно тримався за мене, і я любив його, як ніколи. Бо я був не сам, я мав із собою друга, як і визначено тисячі років тому.

Я не знав, скільки ми їхали пітьмою. Може, недовго, а може, багато годин. Чи, може, тисячі й тисячі років, принаймні нам так здавалося. Ми їхали, наче вві сні, наче в кошмарному сні, від якого прокидаєшся з криком і ще довго нажахано тремтиш. Але то був не сон, від якого можна прокинутися. Ми все їхали та й їхали і не знали, куди. Не знали, скільки здолали шляху. Просто їхали крізь ніч.

Зненацька Міраміс зупинився. Ми досягли озера. І воно було страшніше за найстрашніший сон. Мені часом снилося, що переді мною розлягається велика чорна вода. Але ні я, ні жодна людина на світі ніколи не бачила вві сні такої води, як та, що з’явилася перед моїми очима. То була наймертвіша, найчорніша вода на світі. Круг озера здіймалися тільки високі, чорні, голі скелі. Над водою літало багато птахів: їх не було видно, тільки чутно. Я зроду не чув нічого сумнішого за їхній крик. О, як мені було їх шкода! Вони ніби благали допомоги. В їхньому крикові бриніла розпука і ридання.

На другому боці озера, на найвищій скелі стояв великий замок. У ньому світилося лише одне вікно. Воно скидалося на лихе око, жорстоке, небезпечне, моторошне око, що дивилося на нас із ночі і бажало нам зла.

Замок лицаря Като! Там, на другому боці чорної води, мешкав мій ворог, і я приїхав сюди, щоб стати з ним на герць. Лихе око, що дивилося з-за озера, вжахнуло мене, хоч я твердо поклав собі не боятися. Але ж як я, такий малий, міг перемогти лихого, жорстокого лицаря Като?

— Тобі потрібен меч, — сказав Юм-Юм.

Тільки-но він вимовив ці слова, як ми почули, що поблизу хтось жалібно стогне.

— Ох… ох… я помираю з голоду, ох… ох!..

Я розумів, що небезпечно йти на голос того, хто там стогнав. Бо то могла бути пастка. Але я подумав собі: хай оуде, що буде, а я підійду до нього й подивлюся може, йому справді потрібна допомога.

— Треба глянути, хто то, — сказав я Юм-Юмові.-іреоа допомогти йому.

— Я піду з тобою, — мовив Юм-Юм.

— А ти, Мірамісе, постій тут, — сказав я і погладив коня по лобі.

Він боязко заіржав.

— Не бійся, ми скоро повернемось.

Той, що стогнав, не міг бути далеко, та однаково ми ніяк не знаходили його в темряві. Аж ось почувся його голос:

— Ох… ох… Я помираю з голоду, ох… ох!..

Ми наосліп рушили туди, звідки долинав стогін, спотикаючись у темряві об каміння й раз по раз падаючи, і врешті натрапили на стару хатину. То була маленька хижка, що давно б уже завалилась, якби не спиралася на скелю. Віконце в ній тьмяно світилося, тож ми тихенько підійшли до нього й зазирнули всередину. Там сидів старий, худий, розпатланий дідок і стогнав:

— Ох… ох… я помираю з голоду, ох… ох!..

Ми зайшли до хатини. Дідок зразу замовк і витріщив на нас очі. Ми стояли за порогом, а він перелякано дивився на нас, наче ніколи не бачив таких, як ми. Потім звів худі, немічні руки, немов хотів оборонитися від нас.

— Не робіть мені кривди! Не робіть мені кривди! Я сказав, що ми не прийшли кривдити його.

— Ми почули, що ви голодні, і прийшли дати вам хліба. Я відломив шматок хліба від того буханця, що мені дала ткаля, і простяг старому. Він дивився на мене так само, як і перше. Я підніс йому хліб ближче до рота, але він ще дужче злякався, наче подумав, що я хочу заманити його в якусь пастку.

— Беріть, — сказав я. — І не бійтеся.

Старий обережно простяг руку і взяв у мене шматок хліба. Спершу він потримав його в долонях, тоді понюхав. І заплакав.

— Це справді хліб, хліб, що втишує голод, — прошепотів він.

Старий почав їсти. Я зроду не бачив, щоб хтось так жадібно їв. Сльози котилися в нього по щоках, а він усе їв і їв. Доївши хліб, він визбирав усі крихти до найменшої і аж тоді підвів на нас очі й запитав:

— Ви сказали, що тут є люди, які кують зброю, — мовив я.

Старий глянув на мене майже сердито.

— Ти не боїшся втратити своє молоде життя?

— Де живуть ті, що кують зброю? — замість відповісти йому запитав я.

— Тихо, — мовив старий і квапливо зачинив вікно. — Тихо, бо можуть почути вивідувачі!

Він підкрався до дверейі притулив до них вухо.

— Наче нікого немає. Та однаково не можна бути певним. Вивідувачі нишпорять скрізь.

Потім старий нахилився до мене і прошепотів мені в саме вухо:

— Підеш до Зброяра й передаси йому вітання від Ено. Скажеш, що тобі потрібен меч, який розтинає камінь. І скажеш, що ти лицар із Країни Далекої. — Він довго дивився на мене, тоді додав: — Адже ти приїхав із тієї країни, правда?