Астрід Ліндгрен: Брати Лев'яче Серце

— Допоможеш Шипшиновій Долині востаннє? — спитав Урвар. — Якщо ти відведеш Катлу і прив’яжеш у печері на ланцюг, то решту ми вже зробимо самі.

— Добре, я допоможу тобі востаннє, Урваре, — відповів Юнатан.

Я добре знаю, як треба їхати понад річкою — не кваплячись, дивитися, як плине вода, як вона мерехтить і як танцює на вітрі віття верб. Понад річкою не ідеться, коли тобі на п’яти наступає дракон.

А ми їхали саме так. Ми чули позад себе важк› ходу Катли. Гуп-гуп-гуп. Та хода була страшна, Грім і Ф’ялар харапудились. Ми насилу стримували їх. Юнатаг час від часу сурмив у ріг. Звук виходив також неприємний і Катлі він напевне не подобався. Але вона мусила слухатися, коли чула його. Це єдине втішало нас у тій дорозі Ми їхали мовчки. І дуже поспішали. Поки стемніє і западе ніч, Юнатан мав прив’язати Катлу в її печері де вона повинна була сконати. Більше ми її не побачимо й забудемо, що є така країна — Карманяка. Прадавні Гори стоятимуть вічно, але ми ніколи більше ш приїдемо до їхніх ущелин і скель, пообіцяв Юнатан.

Надворі стихло, буря вляглася, настав спокійний, теплий вечір. Захід сонця був гарний, як ніколи, і я думав собі, що такого вечора треба їхати вздовж річки без страху.

Та цього я не показував Юнатанові. Ну, що я боюся.

Нарешті ми досягли водоспаду Карма.

— Карманяко, ти бачиш нас востаннє, — сказав Юнатан, коли ми переїздили міст. І засурмив у ріг.

Катла побачила свою скелю по той бік річки. їй, певне, захотілося швидше опинитися там, бо вона схвильовано засичала. Засичала просто в хвіст Грімові. І саме тоді все й сталося. Наляканий Грім скочив просто на поруччя мосту. Я зойкнув, бо мені здалося, що Юнатан зараз сторч головою полетить у водоспад. Та він утримався, але ріг випорснув у нього з руки і зник у глибині бурхливої річки.

Жорстокі очі Катли все це помітили. Тепер вона знала, що вже не має над собою володаря. Вона крикнула, і з її ніздрів забухкав вогонь.

О, як ми мчали, рятуючи своє життя! Як ми мчали! Через міст, а потім угору в напрямку Тенгілового замку. А позад нас сичала Катла.

Стежка крутилася поміж Прадавніми Горами. Навіть у страшному сні не приснилося б, як ми тікали зі скелі на скелю і як за нами гналася Катла. Вона була так близько, що її вогонь мало не досягав нас. Раз омах вогню майнув небезпечно близько від Юнатана, і я злякався, що полум’я обпекло його, проте Юнатан гукнув:

— Не спиняйся! їдь, їдь!

Бідолашні Грім і Ф’ялар, вони так боялися Катли, що вибивалися з сили, аби тільки втекти від неї. З них віхтями падала піна, а вони мчали звивистою стежкою вгору все швидше й швидше, аж поки зовсім знемоглися. Але й Катла відстала від них і ревіла з люті. Тепер вона була на своїй землі, звідси ніхто не повинен був утекти від неї. її важке гупання почастішало, і я зрозумів, що кінець кінцем вона переможе. Завдяки своїй жорстокій упертості.

Ми їхали довго-довго, і я перестав сподіватись на порятунок. Ми вже були високо в горах. Ще один заворот, і Катла дожене нас. Ми бачили її внизу просто під собою на невеличкій скелі над водоспадом, якою проходила стежка. І враз Катла спинилася там. Бо це була її скеля. Там вона любила сидіти й дивитись у воду. І тепер також майже мимоволі зупинилась на тій скелі і втупилась у водоспад. З ніздрів у неї бурхало полум’я, вона ходила по скелі туди й назад. Потім згадала про нас і глянула вгору палючими очима.

Ох ти, жорстока, лиха тварюко, подумав я, чому б тобі не лишитись на своїй скелі?

Але я знав, що вона далі поженеться за нами…

Ми саме досягли великого каменя, з-за якого Катла висувала свою потворну голову, коли ми вперше їхали в Карманяку. І тут наші коні не витримали. Страшно, коли під тобою падає кінь. І ось із нами сталось таке. Грім і Ф’ялар просто опустилися на стежку. І якщо ми досі думали, що, може, нас урятує якесь диво, то тепер утратили останню надію.

Ми знали, що нам кінець. І Катла також знала. Якою диявольською зловтіхою засвітились її очі! Вона непорушно стояла на скелі й дивилась на нас. Мені здалося, що вона глузливо регоче. Тепер вона не квапилась. Наче думала: я прийду, коли сама захочу. Але ви неодмінно почекаєте на мене!

Юнатан подивився на мене ласкаво і сказав:

— Вибач, Хрущику, що я впустив ріг.

Я хотів сказати йому, що він не винен переді мною і ніколи не був винен, але я занімів з жаху. Катла й далі стояла внизу. З ніздрів у неї бухкали дим і вогонь, і вона переступала з лапи на лапу. Від її смертельного вогню нас затуляв камінь. Я щосили вчепився в Юнатана, і він подивився на мене зі сльозами на очах.