Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько

Учні поглянули у вікно й оніміли: за шибкою шкряботівся у скло, наче хотів зачепитися за нього, й відчайдушно скімлив малий Ксерокс! У тому не було б нічого дивного, якби їхній клас був на першому поверсі, а не на третьому! Ніхто б, може, й не здивувався б, якби кошеня просто сиділо собі на підвіконні, — але ж воно, проте, висіло в повітрі, вчепившись зубами у вервечку сардельок, інший край якої зникав десь угорі. Сардельки тягли перелякане кошеня у височінь, а воно, зачепившись на мить за дерев'яну раму кігтиками, благально дивилося нажаханими очима на третьокласників. Ксерокс не міг нормально нявчати, бо вп'явся зубами в сардельку, тому кликав на допомогу так:

– Ні-і-і-в!..

Усі учні посхоплювалися з місць і кинулися до вікна.

— Це ж Ксерокс! — ойкнула Соня.

— Летючий котисько! — в захваті закричав Сашко П'явочка. — Хтось запустив у повітря котиська! — останню фразу хлопчик випалив з деяким сумом. Якби хто не знав П'явочки, то подумав би, що йому шкода тваринку. Насправді ж Сашко жалкував, що не йому на думку спала ця класнюча витівка. Однак Ксероксу було не до сміху.

Ніхто з учнів не зважав на прохання вчительки сісти на місця, всім кортіло дізнатися, як же кошеняті вдалося злинути на сардельках аж до третього поверху. Проте з класу годі було це з'ясувати, до того ж Ксерокс не втримався за раму й почав підніматися ще вище. За мить він зник з їхнього поля зору.

Увесь 3-А кинувся з класу надвір.

На подвір’ї школи, від жаху білий як крейда, гасав туди-сюди дід Микита, наче йому щойно дала меду бджола.

— Рятуйте! Ґвалт!!! Дзвоніть до міліції!!! — репетував він. — Мій котичок! На кого ж ти мене покидаєш?! Сиротою мене на старість зробиш! Рятуйте! Поцупили Ксерокса!

Скоро на такий лемент з усіх шкільних вікон повисовувалися учні й учителі, багато хто, зокрема й Соня з Чу, вже вискочили на вулицю. І ось що вони побачили.

Високо-високо, над самісіньким дахом школи, летів Ксерокс. Звісно, сам по собі летіти він не міг — він летів, учепившись за стрічку сардельок. Ясна річ, що й сардельки самотужки не могли летіти — вони летіли, бо за протилежний від котика кінець стрічки вхопилася дзьобом опецькувата ворона. Вона й несла в запаморочливу височінь і сардельки, і безпорадну тваринку.

— Кляте чудо-юдо, — ледь не плакав сторож дід Микита, — підкралося, вхопило ту ковбасу! А котичок же мій спав солодко, він же ж і нявкнути як слід не встиг! А тепер… не буде вже мого котичка-а-а!..

— Ех, — скрушно зітхнув директор школи, що теж підійшов на галас, — зараз мені 6 мою двофтволофку фюди… Я б ту пройдифвітку діфтав запрофто. А так — пропало кофеня, ні за цапову дуфу пропало. — Кіндрат Мусійович знову важко зітхнув.

Усі знали, що директор, крім фантиків, мав ще одне захоплення — мисливство. Щоправда, подейкували, що стріляв він кепсько і ще жодного разу не повернувся з полювання зі здобиччю. На що сам Хуба Буба (якщо хтось раптом питав про успіхи) поважно відповідав: «Та яке там промазав?! Фо я, маніяк якийфь, фоб звіряток фтріляти? Я так — полякав і вфе. Ні-чорта ви не розумієте в полюванні. Нафолоду треба отримувати від природи, а не від убивфтва».

— Може, з тиру рушницю принести? — раптом запропонував учитель військової підготовки. — Не двостволка, але б'є дай боже.

— Ану, нефіть, — загорівся мисливським, снайперським азартом Кіндрат Мусійович.

Тим часом Ксерокс знову зумів учепитися за телевізійну антену на школі.

І ось принесли дрібнокаліберну рушницю. Ксерокс саме знову не втримав позиції і здійнявся ще вище.

— Зараз я її, хвилинофку, — почав націлятися директор. — Від мене не втефе…

— Ой-ой-ой! — несподівано ще більше злякався дід Микита. — Не треба, Кіндрате Хуба-бубовичу! — (Від хвилювання дідок зовсім усе переплутав: по батькові й прізвисько директо¬ра). — Не треба, не треба, ви ж мого котичка підстрелите!..

— Фпокійно, Трохимовифу, фпокійно. Зараз із неї тільки фмаття пофиплетьфя.

— А якщо в ко-котичка?.. — аж трусився сторож.

—Ти фо, фумніваєффя в моїй влуфнофті? — образився Хуба Буба й опустив рушницю. — Ну, я не бафу жодного інфого виходу.

А Ксерокс із кошеняти перетворювався на невеличку темну плямку в синьому небі.

Дехто з першокласників почав плакати, учительки охали й ахали, дід Микита закусив нижню губу й з останніх сил стримував старечі гіркі сльози.

— Ану, дайте я, — раптом вийшов з натовпу третьокласників Чу.

— Хофеф фтрельнути? — здивовано спитав директор школи.

— Е, я грудкою, — відповів Чу, беручи з клумби чималу грудомаху.