Войцех Жукровський - Викрадення в Тютюрлістані

— Мій найкращий полководець збожеволів, — простогнав він.

У цю мить вартові повели з собою зв’язаного цапа.

Позбігались офіцери. Граф, ступні якого нарешті було звільнено, лежав, знесилений реготом. Стурбовані ад’ютанти підозріливо придивлялись до нього. Військовий лікар, доктор Жостір, дав йому сонних крапель.

— А якби таке сталося на полі бою, уявляєте? Це ж катастрофа!

— Ах, це було б жахливо! — забідкались усі.

Приспаного графа поклали на воза й зверху навалили цілу гору ковдр.

— Коли упріє, буде здоровий, — мурмотів доктор Жостір. — А як це не поможе, дамо йому рицини!

— Панове! Про це ніхто не повинен знати!

— Ні, — заперечив лікар, — коли людина ковтне рицини, цього приховати не можна!

— Та я ж кажу про зраду!

— А, звісно, звісно… Але як ми пояснимо його відсутність?

— Пусте! Скажемо — втік!

— Не можна, це викличе паніку!

— Тоді скажемо правду — мовляв, хворий…

— Нічого це не дасть, зажадають відкласти битву…

— Ну то скажемо, що його викрали блабланці!

— Чудова думка! Завтра розпочинаємо битву! Я пишу послання до солдатів: «Тютюрлістанці! В нас викрали головнокомандувача, цю ганьбу можна змити тільки кров’ю, кров’ю розбитого ворога!..» А в ці останні години треба відпочити. Ідіть поспіть, панове… Завтра буде важкий день…

Король лишився в наметі один, і в сумній самоті потягло його написати листа королеві Плетунії. Отож він сів та й заходився писати, і що поставить кому, то шморгне носом, а як дійде до крапки, з очей йому капне сльоза, буйна й гірка…

— А що сталося з цапом?

— Цьому негіднику після битви присудили відтяти роги і як звичайнісіньку козу продали одному вбогому гончареві. Тепер діти пасуть його на мотузці біля міського валу і як згадають про зраду, луплять дрючком по спині, а цап мекає:

— Ой, сме-е-ерть! Не ве-е-езе-е-е!

Підкинули хмизу, червоне полум’я шугнуло високо вгору. Мишібрат підгорнув хвоста й почухався лапкою, а півень, так вимахуючи крилами, що довгі тіні падали аж на стовбури сосон, повів розповідь про найбільшу битву в історії Тютюрлістану.

— Вранці, коли розвіявся туман, ми побачили блискучі, мов краплі роси, панцери блабланської піхоти. Барвисті прапори лопотіли на вітрі. Посередині на чорному як ніч коні сидів сам король Цинамон і берлом показував на наш табір. Раз у раз грали сурми. Наші солдати шикувалися в каре, на одному крилі підвели коней, на них незграбно, з підставлених ослонів, злазили міщани, які служили в кінноті. Багато їх ще метушилося, на бігу підперезуючись, звалюючи на вози перини з подушками та столове срібло.

Король Барило вибіг з намету, в чому був, — у пантофлях із зеленими помпонами і підштанках у кремову смужечку. Скочив на коня.

— Солдати! —вигукнув він. — Я написав відозву до вас, але зараз ніколи, прочитаю її вам після битви! Вперед, на ворога!

Одразу взяв чвалом, але вірні придворні наздогнали його, силою стягли з коня й почали нацуплювати на нього панцер та чіпляти зброю.

— Ура! — ревнули солдати. — Хай живе наш король!

Загриміли барабани, і піхота рушила в бій. Від розміреного кроку колони стугоніла земля. Бабахнули дві мортири. Зірвалася величезна зграя сполоханих ворон, застуючи сонце чорними крильми.

— Хай живе король! — кричали солдати, лавами проходячи повз нього, підкидали вгору капелюхи з перами й дірявили їх кулями, щоб показати, які вони влучні стрільці.

— Королю, кіннота пішла в атаку! — гукнув, підбігаючи, ад’ютант, барон Пармезан, і гримнув на землю, перечепившись об власну шаблю. Миттю підскочили санітари й заходились прикладати мокру хустинку до здорової гулі на голові. Битва, видно з усього, заповідалася кривава, був уже перший поранений.

На фланзі мчала кіннота. Назустріч тютюрлістанським румакам скакали блабланські гнідаші. Здаля чути було дикий крик вершників, що поприпадали до кінської гриви. Піхота спинилась і дала останній залп. Тепер ладівниці були порожні, і солдати набивали рушниці грудками землі, гудзиками, недогризками яблук. Декотрі, що мали надто вразливе серце й не могли дивитись, як падають вороги, обачно заплющували очі, перш ніж спустити курок.

А кіннота була все ближче. Крик перейшов у нелюдське ревище, від якого аж шкура терпла. То вершники, неспроможні стримати коней, вчепившись за поводи, репетували:

— Звертай! Геть з дороги! Тікай, бо затопчу!

По зблідлих обличчях було видно, що вояки бояться наїхати один на одного. На щастя, розумні коники розминулись і клусом припустили до соковитих лук. Тут вони спинилися так раптово, шо вершники сторчголов полетіли на землю. Тоді драгуни покинули коней і пішки ринулись у гущу бою.