Туве Янсон - Країна Мумі-тролів. Книга третя

Надвечір угорі за течією річки з’явився човен. Ним кермував молодий гемуль.

— Бере? — поцікавився він.

— Не дуже, — відказав Нюхмумрик. — Далеко прямуєш?

— Не дуже…

— Підпливи ближче, я дам тобі кілька рибинок, — запропонував Нюхмумрик. — Загорнеш їх у мокрий газетний папір, а тоді підсмажиш на вогні. Дуже смачно…

— А що дати тобі взамін? — запитав гемуль, який не звик отримувати подарунки.

Нюхмумрик засміявся і зняв з голови капелюха з сонним Дракончиком.

— Зроби добру справу — відвези ось цього якнайдалі й випусти у якомусь місці, де багато мух. Капелюха згорни так, щоб він був схожий на гніздо; ліпше запхати його під кущі, щоб дракона не турбували.

— Це дракон? — гемуль не йняв віри. — Він кусається? І часто його треба годувати?

Нюхмумрик увійшов до намету і повернувся з кавником. Напхав туди трохи трави, обережно поклав на дно Дракончика, затулив кавника накривкою.

— Запихатимеш мух через носик кавника, інколи наливатимеш по краплині води. Не лякайся, якщо кавник стане гарячим. Ось маєш усе необхідне, а за два дні зробиш, як я сказав…

— Висока плата за п’ять червоноперок, — сказав з квасною міною гемуль, відчіпляючи швартову мотузку. Човен поволі відносила течія.

— Не забудь, що я казав про капелюха, — гукнув Нюхмумрик йому навздогін. — Дракончик дуже його любить…

— Так-так, гаразд, — відповів гемуль і зник за вигином річки.

«Цей дракон добряче покусає його, — подумав Нюхмумрик. — Але так йому і треба!»

Мумі-троль прийшов до річки, коли сонце вже сідало.

— Привіт! — гукнув Нюхмумрик.

— Привіт! — відгукнувся Мумі-троль. — Щось упіймав?

— Небагато. Може, посидиш зі мною?

— Та я лише проходив неподалік… — пробурмотів стиха Мумі-троль.

Друзі замовкли, але то була нова, незвична мовчанка, прикра й ніякова. Врешті Мумі-троль не стримався, запитав:

— Він світиться у темряві?

— Хто?

— Дракончик, ясна річ! Я собі подумав: цікаво знати, чи світиться таке крихітне створіннячко у темряві?

— Справді не знаю, — сказав Нюхмумрик. — Піди додому й подивися…

— Але ж я його випустив! Хіба він не прилітав до тебе? — аж скрикнув Мумі-троль.

— Ні, не прилітав… — відповів Нюхмумрик, припалюючи люльку. — Такі крихітні дракончики роблять усе, щоб їм лишень заманеться. То одне, то інше… Досить їм угледіти жирну муху, забувають про все, що знали й любили. Отаке-то воно з драконами, як бачиш! Ніщо їх не може втримати…

Мумі-троль надовго замовк, а тоді таки сів у траву поруч з другом.

— Мабуть, твоя правда. Добре, що він собі полетів геть! Так… Можливо, це було найправильніше рішення… Послухай, у тебе новий поплавок. Гарний має вигляд у воді… Червоний!

— Так, гарненький, — погодився Нюхмумрик. — Я й тобі зроблю такий самий. Ти ж прийдеш завтра до річки порибалити?

— Звичайно! Неодмінно прийду! — відказав Мумі-троль.

Жив собі колись Гемуль, який працював у луна-парку, однак це зовсім не означає, що йому завжди жилося дуже весело. Він пробивав дірки у квитках відвідувачів, щоб вони могли розважитися в парку не більше одного разу. Уже лише це навіювало смуток, а окрім того, зважте, що цією справою Гемулеві доводилося займатися усе своє життя.

День у день Гемуль клацав пробивачкою, роблячи дірки у квитках, і мріяв, що він робитиме, коли нарешті піде на пенсію. На випадок, якщо хтось не знає, що таке пенсія, пояснимо: це коли в тиші та спокої можна робити усе, що душа забажає, але для цього треба стати достатньо старим. Принаймні так пояснювали родичі Гемуля.

Гемуль мав неймовірно велику родину, купу огрядних, галасливих, балакучих гемулів, котрі гупали одне одного по плечах і розкотисто реготали.

Уся родина спільно володіла луна-парком, та, окрім того, кожен мав своє заняття: хтось грав на тромбоні, хтось метав молот, або розповідав потішні історії, або лякав народ. Хоча ніхто не мав нічого злого на думці.

Гемуль не володів нічим, бо належав до «побічної лінії» родини, тобто був напівродичем. А ще він через свою скромність ніколи не вмів відмовити у проханні, тож довелося йому наглядати за дітьми, роздмухувати міхи каруселі та компостувати квитки.