Туве Янсон - Країна Мумі-тролів. Книга третя

Чепуруля не могла й поворухнутися. Вона завмерла, притискаючи до себе кошеня, й думала: «О, це моя чудова, розкішна катастрофа!»

Смерч вийшов на берег неподалік від Чепурулі. Білий вихор, тепер уже піщаний стовп, велично прокотився повз неї й незворушно підняв у повітря дах гемулевого будинку. Чепуруля бачила, як дах злетів угору і зник. А ще вона бачила, як закружляли у вихорі її меблі і також зникли. Гайнули у небо всі її гарні дрібнички, підставки і фотографії родичів, грілка до чайника і бабусин жбанок для вершків, крилаті вислови, вигаптувані шовком та сріблом, і геть усе-усе! Зворушена до глибини душі, вона подумала: «Яка краса! Хіба можу я, маленька бідолашна Чепуруля, протистояти могутнім силам природи? Чим я ще можу тут зарадити? Нічим… Усе виметено і прибрано!»

Смерч урочисто помандрував углиб суходолу, він ставав щораз тоншим, зрештою тріснув і розчинився в повітрі. Став непотрібним…

Чепуруля важко перевела дух.

— Тепер я вже ніколи більше не боятимуся, — мовила вона сама до себе. — Тепер я вільна! Тепер я робитиму все, що заманеться!

Чепуруля поставила порцелянове кошеня на камінь. Одне вушко у нього відбилося десь уночі, а на мордочці з’явилися масні плями. Від цього кошеня стало трохи інакшим, задерикуватим і ледь хитруватим.

Зійшло сонце. Чепуруля брела мокрим піщаним пляжем і враз помітила свій килимок. Море розцяцькувало його водоростями та черепашками — ще жодний килимок у світі не був так старанно випраним. Чепуруля хмикнула. Взявшись обома лапками, вона потягнула килимок за собою у прибережний прибій, поринула у величезну зелену хвилю, потім сіла на килимок й попливла прямісінько у шипуче біле шумовиння, знову пірнула, пірнула аж до дна. Над нею одна за одною прокочувалися прозорі зеленкуваті хвилі. Чепуруля виринула на поверхню, до сонця, вона відфоркувалася й сміялася, репетувала й вигойдувалася зі своїм килимком на хвилях. їй ще ніколи в житті не бувало так весело.

Капаруля довго гукала, доки Чепуруля врешті її помітила.

— Який жах! — скрикнула Капаруля. — Люба бідолашна пані Чепуруля!

— Доброго ранку! — привіталася Чепуруля, витягуючи килимка на берег. — Як справи?

— Я просто не тямлюся! — випалила Капаруля. — Яка ніч! Усеньку ніч я думала лише про вас! І я бачила смерч! Бачила, як він насувався! То була справжня катастрофа!

— Яка катастрофа? — невинно запитала Чепуруля.

— Ви мали рацію! Ах, ви таки мали рацію! — не вгавала Капаруля. — Ви ж казали, що буде катастрофа! А всі ваші гарні дрібнички… Ваш чудовий дім! Я намагалася додзвонитися до вас усю ніч, так хвилювалася… Але вітром зірвало усі телефонні лінії…

— Як мило з вашого боку, — мовила Чепуруля, викручуючи воду зі своєї шапочки. — Однак не варто було хвилюватися! Ви ж знаєте, треба додати до води трохи оцту, і барви на килимках не вицвітуть! Даремні ваші хвилювання!

І Чепуруля, сидячи на піску, так зайшлася сміхом, аж сльози виступили у неї на очах.

Наприкінці літа, у четвер, на дні великої ями з каламутною водою праворуч від дерева, на якому висів Татів гамак, Мумі-троль упіймав маленького дракона.

Ясна річ, він не мав жодних намірів ловити дракона. Він лише намагався роздобути кілька крихітних комашок, які роїлися в намулі на дні ями, і дослідити, як вони, плаваючи, ворушать лапками, і чи справді вміють плавати навспак. Та коли він швидко витягнув на поверхню слоїка, то побачив там зовсім щось інше.

— Клянуся своїм хвостом, — побожно прошепотів Мумі-троль. Він обхопив лапками слоїк і витріщався на нього, не вірячи своїм очам.

Дракончик був не більший за пачечку з-під сірників, він зграбно плавав у воді, ворушачи прозорими крильцями, такими ж витонченими, як плавники золотої рибки. Та жодна золота рибка у світі не була так розкішно позолочена, як цей крихітний дракончик. Він увесь виблискував, іскрився на сонці, малесенька голівка була світло-зеленого кольору, а очі — жовті, немов цитринки. Шість позолочених лапок мали зелені пальчики, а позолочений хвіст завершувався зеленим кінчиком. То був неперевершений дракончик.