Тітка Шкварка була неймовірно жирна й куца. Вона мала маленькі поросячі оченята, запалий рот, біле обвисло-драглисте обличчя і скидалася на величезний білий качан розвареної капусти. Зате тітка Шпичка була худюща, довжелезна й кістлява, а її окуляри в металевій оправі трималися на кінчику носа на спеціальній защіпці. У неї був скрипучий голос і вузесенькі, довгі й слизаві уста, з яких повсякчас бризкала слина, коли вона сердилася чи хвилювалась. Отак вони й сиділи, ці дві бридкі меґери, цмулячи напої та вряди-годи репетуючи, щоб Джеймс рубав дрова ще швидше. Окрім того, вони розмовляли самі про себе і кожна з них вихваляла свою незрівнянну вроду. У тітки Шкварки лежало на колінах дзеркальце з довгою ручкою, і вона раз у раз зиркала в нього, милуючись своєю гидкою пикою.
«Я — панна Шкварка,
я цвіту і пахну, як троянда,
мій ніс — тонкий,
уста — пухкі,
й розкішна в роті гланда!
Коли шкарпетками махну,
на тебе запахом дмухну
солодким, як лаванда».
А Шпичка каже:
«З тебе жир звисає,
мов гірлянда!»
Почервоніла Шкварка враз,
а Шпичка їй під ніс:
«Ніхто ще в світі до краси
моєї не доріс!
Вродлива я і молода,
а прищ на носі — не біда,
хоч з нього й порска гній».
«Ти — тичка! — каже Шкварка їй. —
Про вроду і не мрій!»
«Це я красуня неземна!
Тому мене давно
запрошують у Голлівуд
зніматися в кіно!
І пропонують там мені
найкращі ролі головні —
кохання і вино!»
А Шпичка каже:
«Будеш там
ти чистити лайно!»
Тим часом бідолаха Джеймс і далі рубав дрова, немов якийсь раб. Спека стояла просто нестерпна. Він спітнів з голови до ніг. Йому боліли руки. Сокира була тупа й затяжка для такого маленького хлопчика. Бідний Джеймс не перепочивав і нишком думав собі про інших дітей, уявляючи, що вони зараз роблять. Хтось, мабуть, їздить у садочку на триколісному велосипеді. Хтось гуляє в прохолодному лісі і збирає букети диких квітів. А всі його друзі граються біля моря на вологому пісочку або хлюпаються у воді…
Величезні сльози бризнули йому з очей і покотилися по щоках. Він сперся на колоду, на якій рубав дрова, почуваючись найнещаснішим на світі.
— Ти чого? — проскрипіла тітка Шпичка, зиркаючи на нього поверх окулярів у металевій оправі.
Джеймс заридав.
— Негайно припини й берися за роботу, мала бридка потворо! — звеліла тітка Шкварка.
— Ой, тіточко Шкварочко! — благав крізь сльози Джеймс. — Тіточко Шпичечко! Чи не могли б ми… будь ласочка… хоч разочок… поїхати на автобусі до моря? Це ж зовсім недалеко… а мені так погано, так гаряче, так самотньо…
— Цур тобі й пек, ледачий гультіпако! — заверещала тітка Шпичка.
— Відшмагай його! — гаркнула тітка Шкварка.
— О, я так і зроблю! — заволала тітка Шпичка і люто зиркнула на Джеймса. — Джеймс злякано подивився на неї. — Відлупцюю тебе пізніше, як спаде спека, — пообіцяла вона. — А тепер забирайся геть, бридкий хробаку, і дай мені спокій!
Джеймс повернувся й побіг. Він щодуху помчав аж у кінець городу, де й заховався за старими пошарпаними лавровими кущами, про які ми вже згадували. Там він затулив лице руками і гірко-гірко заплакав.
Саме тоді й сталася перша, доволі дивна річ, після якої з ним сталося багато ще дивніших речей.
Зненацька Джеймс почув за спиною якесь шарудіння. Він озирнувся й побачив, як з кущів вилазить якийсь стариґань у дивакуватому темно-зеленому костюмі. То був справжній курдупель коротун з великою лисою головою й обличчям, зарослим колючим чорним волоссям. Чоловічок завмер за три кроки від Джеймса і втупився в нього, спершись на свій ціпок.
А тоді дуже повільно й хрипко промовив:
— Підійди-но сюди, хлопчику, — поманив він Джеймса пальцем. — Підійди ближче і я покажу тобі щось дивовижне.
Але Джеймс зі страху не міг зрушити з місця.
Стариґань пошкандибав до нього сам. Підійшовши, він запхав руку в кишеню свого піджака і видобув звідти маленький білий паперовий мішечок.
— Бачиш оце? — прошепотів він, легенько розмахуючи мішечком перед Джеймсовим обличчям. — Знаєш, що це таке, дорогенький? Знаєш, що в цьому мішечку?
Старий підступив ще ближче і нахилився до Джеймса, майже торкаючись до нього своїм обличчям, аж хлопчик відчув на щоках його подих. Цей подих був прокислий і трохи відгонив цвіллю, наче повітря в старому підвалі.
Читать дальше