Джеремі Стронг: Гармидер у школі

— Будь ласка, Кевіне, — хрипло повторив Клайд. — Віддавай нам усі свої скарби!

— Ага, добре, ну що ж, давайте подивимося, — містер Притул почав порпатися у кишенях у пошуках дрібних монет. Здавалося, до нього не зовсім дійшло, про що йдеться. — Ви збираєте гроші на доброчинність? А на що саме?

— Ми пірати, — ще раз повторив Клайд, і вони з Раяном замахали шаблями, тоді як Лінда з тривогою зиркала на містера Притула з-за Раянового плеча.

— А, звичайно, — ви ж із класу міс Гармидер, чи не так? — усміхнувся містер Притул.

— Ми з піратського галеона капітана Чорна Борода, — виправив його Клайд. — І якщо ти зараз же не віддаси нам свої скарби, ми відріжемо тобі вуха!

— Ой-ой! — пискнула Лінда і чкурнула назад у туалет.

Містер Притул виглядав досить наляканим і, швидко пробігшись очима по своєму кабінету, передав їм маленький срібний кубок, який шкільна футбольна команда здобула цієї весни.

— Будь ласка, не відрізайте мені вух, — попросив він.

— Не будемо, — гаркнув Раян. — Не цього разу… Кевіне.

Пірати з п'ятого класу зробили ще один набіг, цього разу на міс Гудлі, яка негайно запропонувала віддати їм весь її клас, тому що, як пояснила вона піратам, всі її діти — це її «маленькі скарби».

Клайд не знайшов, що на це відповісти, але Раян пригрозив, що зв'яже її і змусить іти по дошці, якщо вона не віддасть їм справжній скарб. Міс Гудлі швиденько віддала їм коробку гігантських перлин, закамуфльованих під мармурові кульки, й обоє хлопчиків з тріумфом повернулися до класу.

— А де Лінда? — запитала міс Гармидер. — Сподіваюся, її не взяли в полон?

— Ні, вона пішла до туалету, міс, — пояснив Клайд.

Тим часом школярі порозсідалися довкола, щоби порозглядати скарби, перш ніж закопати їх.

Міс Гармидер подумала, що було б добре заховати скарб одразу після обіду. Загін ховачів очолила Саманта Боггіс. Пригрозивши іншому загону, що кожен, хто спробує шпигувати за ними, буде негайно вбитий, вона повела своїх піратів закопувати скарб.

— Куди ми йдемо? — запитав Майк.

— Туди, де ніхто і не подумає шукати; туди, куди ніхто не наважиться навіть зазирнути.

— Це куди?

— Замовкни, мені треба подумати.

Вони визирнули у вестибуль, але там була місіс Вухокрут, яка вела у шестикласників урок фізкультури.

Діти з подивом спостерігали, як одинадцятеро учнів у цілковитій тиші лазять по канату, ходять по колоді та перекидаються через голову на матах.

— Як же їй вдалося зробити так, що вони займаються настільки тихо? — прошепотіла Клео. — Це ж неприродно.

— І куди поділася решта класу? — поцікавився Майк.

Замість відповіді Саманта просто показала на протилежний бік вестибулю.

Під стіною, лицем до неї, виструнчилася довга шеренга з двадцять одного учня; вони стояли зі складеними на головах руками. Цієї миті місіс Вухокрут пронизливо крикнула, і до шеренги стіноспоглядачів приєдналася ще одна дитина.

— Якщо врахувати, коли почався урок… через десять хвилин там буде стояти весь клас, — пробурмотіла Саманта. — Ходімо, в нас мало часу. Мені сяйнула грандіозна ідея.

— Яка? Про що?

Ховачі поспішили за своїм ватажком, згораючи від цікавості. Ніхто не здогадувався, що вона замислила. Саманта з-за плеча усміхнулася до них, як завжди, вишкіривши зуби, і зупинилася перед дверима шостого класу.

— Ми заховаємо наш скарб тут — у класі Вухокрутки. Інші можуть здогадатися, де він захований, але нізащо не наважаться видобути його, поки Вухокрутка в класі!

Саманта розрахувала бездоганно.

Ніхто при здоровому глузді не наважився би зайти в клас Вухокрутки, якщо та була в класі.

— Клео, Майк — стійте на атасі.

Міцно тримаючи скриню зі скарбами,

Саманта та її піратська шайка ввірвалися в клас і роззирнулися в пошуках годящого місця для схованки. На всіх партах лежали акуратно поскладані стосики одягу, який діти познімали, переодягаючись на фізкультуру.

— Вони складають одяг! — Том не міг повірити своїм очам. — Усе, і навіть шкарпетки! Це дико, це просто дико!

— Тут усе не як у людей, — сказав Рейві, намагаючись, щоби з його тону було зрозуміло, що тут можна підхопити жовту лихоманку чи ще яку заразу.

Самантин погляд упав на велику шафу в кутку. Всередині були баночки з фарбою, папір, олівці, лінійки, книжки, ножиці і таке інше. Вона потяглася навшпиньки і, всміхаючись від вуха до вуха, всунула скриньку на найвищу поличку. У двері постукали.