Юрий Ячейкин: Народження Адама (на украинском языке)

Лiс чатувала передранкова тиша. З очерету нечутно виповзав слабкий синюватий туманець...

Так, це був чарiвний живий музей флори!

- Капiтане, - сказав я Небресi, повертаючись до нашоу остогидлоу дискусiу, - чи ви не помилилися?

- Авжеж, помилився, - незадоволено пробурчав вiн. - Тiльки слiпий мiг би ще сперечатися...

Його слова були для мене мов райська музика. Хоч ми й приземлилися, але я почував себе на сьомому небi.

- Таки схибив у розрахунках! - бiдкався самокритичний капiтан. Замiсть кам'яного вiку заскочив аж у мезозой!

Визнаю, падiння з сьомого неба було вiдчутне. Виявлясться, капiтанова хвороба прогресус!

- Тисяча тиранозаврiв! - гримiв мiжзоряний вовк. - Це не що iнше, як крейдяний пралiс!

- Капiтане, - намагався я вгамувати його, - нiякий це не пралiс, а чудовий ботанiчний парк, який створили нашi з вами нащадки. От зараз пiду покличу сторожiв, i все одразу з'ясусться.

- Стiй! - суворо наказав менi капiтан Небреха. - Якщо ти вийдеш, майбутнi палеонтологи навiть кiсточок твоух не знайдуть.

Я невдоволено зиркнув на капiтана, бо тiсу митi й гадки не мав, що оцим, здавалося б, деспотичним наказом вiн врятував менi життя.

Нiчого не залишалося, як знову втупитися в iлюмiнатор.

I раптом я мало не скрикнув з несподiванки. Пагорб, що панував на протилежному боцi рiчки, зрушив з мiсця! Чи менi приверзлося? Але нi!

Гора звелася на товщеннi ноги. Хрипке позiхання, що нагадувало сердите гарчання, долинуло до нас. А ожила гора, важко. сопучiу i крекчучи, вже продиралася крiзь лiс i туман до рiчки. Потiм з задоволеним буркотiнням плюхнула у тиховiд.

Ми чули, як пiсля ранковоу ванни тiлиста iстота заходилася натоптувати свос неосяжне черево осокою та очеретом.

Аж тут задвигтiла земля, нiби на нас невблаганно котилася навала важких танкiв. Це враження ще бiльше посилювалося несамовитим брязкотом i гуркотом. I ось, трощачи i вивертаючи з корiнням дерева, що стовбичили на шляху, на галявину вдерлася валка дужих, але неповоротких чудовиськ.

ухнi куполоподiбнi п'ятиметровi тулуби надiйно захищали багатокутнi роговi пластинки, що вкупi утворювали непробивний панцир. На кiнцях довгих окiльцьованих кiстяними тилягами хвостiв - приголомшливi булави, з яких навсiбiч стирчали пiвметровi гостряки.

- Такою булавою можна порiшити слона, - холоднокровне зазначив капiтан Небреха.

На щастя, вайлуватi велетнi мали напрочуд мирну вдачу. Заклопотано рохкаючи, мов свинi на випасi, вони повиповзали на галявину i почали ретельно викошувати працьовитими щелепами папороть.

Мабуть, саме в цей час у заповiднику чудернацькоу флори i, як бачимо, фауни починався перший снiданок.

Небреха повернувся до мене й повагом зауважив:

- Мiй юний друже, в майбутньому цих тварюк ми побачили б хiба що в музеях.

Та я не складав полемiчноу зброу.

- Ви, капiтане, - вiдчайдушне боронив я свою гiпотезу, - втратили вiру у свiтлий людський розум. Оцi тварюки - штучнi подоби колишнiх ящерiв. Знасте, такi свосрiднi роботи. Можливо, ух злiпили спецiально на замовлення Мiнiстерства освiти як наочнi учбовi посiбники. Вдень сюди водять першокласникiв на практичнi заняття з iсторiу походження життя на Землi. Хiба ви не припускасте такого тлумачення?

- Я припускаю, - задумливо вiдповiв капiтан Небреха, - що ми самi масмо повну змогу вскочити в гарну iсторiю. А тепер, Азимуте, слухай мiй наказ. Оточи коробку випарами гiдрату спирту.

А коли я цей дивний наказ виконав, капiтан пояснив менi:

- Пахощi спирту - найнадiйнiший у даному випадку захист. Усi тварини, штучнi вони чи природнi, вiдчувають до спиртного непоборну вiдразу.

Я завше дивуюся неймовiрнiй далекоглядностi капiтана Небрехи. От, скажiмо, якби вiн зволiкав з наказом ще хвилину, вiд нашоу коробки, можливо, залишилася б хiба купа металевого брухту.

Атож!

Тiльки-но ми одягли коробку у непроникливу спиртову сорочку, як з ботанiчноу гущавини вистрибнув хвацький монстр завбiльшки з п'ятиповерхову будiвлю.

Щоб змалювати його, досить уявити видовжений, як труна, череп з кровожерними i великими, наче миски для вареникiв, баньками та рясно всiяною iклами i зубами пащекою, з якоу невпинно котилася пожадлива слина. Оцю бридку голову напнуто на гнучку драконiвську шию, що поволi переходила у циклопiчне черево, надiйно вкрите плетивом кам'яних м'язiв i твердою, мов наждак, лускатою шкiрою.

Потвора жваво стрибала на двох заднiх колодах (лапами ух не назвеш!), з яких стирчали страшнi пазури, що бiльше скидалися на залiзнi гаки сучасних пiдйомних кранiв.

Щоправда, переднi кiнцiвки цього страхiтливого монстра не являли нiякоу небезпеки. Вони були маленькi i кволi, як у пуголовкiв. На знак свосу цiлковитоу нiкчемностi вони безсило звисали перед могутнiми грудьми.