Анатолий Костецкий - Мiнiмакс - кишеньковия дракон, або День без батькiв (на украинском языке)

Не дивно, що люди не зрозумiли нас, стали нещадно знищувати наш рiд.

Звичайно, нам доводилось боронитися, та зрештою ми зрозумiли, що згоди з людьми не дiйдемо, i рано чи пiзно весь наш рiд вони винищать.

Спершу ми розсiялися по свiту, хоча й вели початок з Київської Русi. Хто оселився в Скандинавiї, хто аж до Африки залетiв, а кого доля закинула у нетрi тайговi...

Першi кiлька столiть нам жилося спокiйно. Та от люди почали подорожувати, забиратися в найглухiшi джунглi й найдальшi пустелi, -i знову настав кiнець нашому спокою. То тут, то там мандрiвники натрапляли на поодиноких представникiв драконячого роду -- i влаштовували за ними справжню гонитву.

Одного чудового дня всi дракони Землi злетiлися в тайгу, на далеку рiчку Тунгуску, на таємну раду та й вирiшили полишити Землю, поки не знайдуть спiльної мови з людьми.

Сказано -- зроблено!

Однiєї зоряної ночi всi дракони стартували з Землi в напрямку сузiр'я Дракона. Поскiльки їх було чимало, то вони трошки пошкодили тайгу при стартi: обпалили та повалили дерева. Мiж iншим, вашi вченi вважають, що це впав, як вони його називають, Тунгуський метеорит i повалив дерева. Так знайте: це стартували дракони! А полум'я, котре дехто з людей бачив при цьому на небосхилi, виривалося з їхнiх пащ. Адже дракони лiтають не за допомогою крил, як думаєте ви, а хвостами вперед, наче ракети, i при цьому вивергають полум'я. Крила нам -замiсть стабiлiзаторiв, а оцi ось роговi лусочки й щитки, -- Мiнiмакс виразно поляскав себе по головi та спинi хвостиком, -- захисний шар, що згорає, коли ми долаємо атмосферу.

-- Ой, як цiкаво! -- вихопилося в Лiзки, очi якої аж свiтилися в пiвтемрявi халабуди. -- Майже так, як у наших космонавтiв!.. А далi, що було далi?

-- Коли дракони долетiли до сузiр'я, вони знайшли там невеличку планетку, дуже схожу на Землю, й оселилися на нiй.

-- Як же ви там живете?

-- Точно я поки що й сам не знаю, -- вiдповiв Мiнiмакс, -- бо в нинiшньому своєму виглядi там ще не бував. Адже в мене закладено тiльки головну iнформацiю вiд попереднього дракона, який перетворився на яйце, з якого з'явився я. А мiй попередник, на вiдмiну вiд мене, не вмiв бiльшати чи меншати, а мiг лише робитися невидимкою.

-- Отже, -- втрутився в розмову Креня, -- кожен дракон може щось таке, чого не може попереднiй?

-- Так, -- кивнув Мiнiмакс. -- Щоб ми менше сумували без прабатькiвщини -- рiдної Землi.

-- Максику, -- раптом тихо промовила Лiзка, -- виходить, i ти перетворишся на яйце?.. -- I оченята її враз наповнилися слiзьми.

-- Виходить, так, -- посмiхнувся дракончик. -- Але станеться це не так уже й скоро, принаймнi для мене. Адже на Драконiї, куди я повернуся, час iде зовсiм не так, як на Землi. У вас пройде мiсяць -у нас столiття, у вас день -- у нас рiк. Тому й живемо ми, за вашими земними вимiрами, дуже довго. До речi, випробування, якi чекають на мене пiсля повернення на Драконiю, триватимуть аж до початку вашої земної весни... -- Тут раптом Мiнiмакс замовк i крiзь вiконечко поглянув на небо.

-- Що ти там побачив?-- спитав Олег.

-- Дивлюся, що вже вечорiє: скоро менi готуватися до старту.

-- Як?! -- вихопилося в Лiзи. -- Ти вже кидаєш нас?

-- Так треба... -- зiтхнув дракончик, бо вже встиг страшенно прив'язатися до цього симпатичного дiвчатка. -- Адже мiй iнкубацiйний перiод кiнчається. Отже, тiльки-но небо вiзьметься зiрками, я зорiєнтуюся по них i полечу.

-- А ти не можеш лишитися в нас? -- благально зазирнула дракончиковi у вiчi Лiзка.

-- На жаль, нi, -- вiдказав Мiнiмакс. -- Я мушу повернутися на Драконiю. Та й люди ще не готовi спiлкуватися з нами.

-- А ми?! -- вигукнув ображено Олег. -- Хiба ми не люди?

-- Звичайно, люди, -- заспокоїв його Мiнiмакс. -- Але ж не всi такi, як ви... Та ви не побивайтесь -- я неодмiнно повернусь: адже я теж маю перетворитися на яйце. А ми це робимо виключно на Землi.

-- Коли це ще буде! -- зiтхнув Олег.

-- Не так i довго чекати, як тобi здається, -- мовив Максик i хотiв ще щось додати, але в садку несподiвано хруснула гiлка i щось важке гупнуло об землю.

Всi, хто був у хатинцi, вибiгли в садок.

Перед ними на травi пiд яблунею сидiв i злякано потирав забиту спину... Петько Психолог!

-- Як ти сюди потрапив?! -- наскочив на хлопця Креня. -- Шпигуєш за нами?

-- Ти не дуже, -- вiдмахнувся вiд птаха Петько. -- Сам донедавна таким же був.

Креня ображено замовк -- а що вiн мiг сказати? -- та Олег насунувся на Петька i грiзним голосом наказав:

-- Ану, розповiдай, що почув!

-- Все, -- пiдвiвся нарештi Петько Психолог. -- Але я нiкому не скажу! От вам слово! -- Вiн ударив себе в груди. -- Менi вже так набридло моє життя, що годi й казати.