Андрей Некрасов - Пригоди капітана Врунгеля

Я слухаю, мовчу, й Фукс мовчить. Цей, у піджаку, теж помовчав, потім прокашлявся і пішов чесати, як по книжці:

— Тубільці Сандвічевих островів, гавайці, або канакі, як їх ще називають, відзначаються стрункою будовою тіла, лагідним характером і природними музикальними здібностями…

Я на себе оцей опис прикинув, бачу, щось не те. Ну, характер у мене справді лагідний, а щодо будови тіла та музикальних здібностей — це вже він даремно… Я хотів було заперечити, але промовчав. А він не вгамовується, веде далі:

— Сьогодні ввечері ці канакі дадуть концерт на гаванських гітарах. Квитки продаються в касі літнього театру, ціни помірні, в фойє танці, буфет, прохолодні напої…

Так. Ну, він ще поговорив, потім бере нас під руки, відвів убік, питає:

— Ну, як?

— Та нічого, — відповідаю я, — дякую вам.

— От і чудово! А де ви зупинилися, дозвольте поцікавитись?

— Поки, — кажу, — в Тихому океані, що далі буде, не знаю. Не подобається мені, признатися…

— Ну, що ви! — заперечує він. — «Тихий океан» — першокласний готель. Кращий ви навряд чи знайдете. Запевняю вас. А тепер, вибачте, пора вже їхати, за півгодини початок.

І от, знаєте, посадовив він нас у машину, повіз кудись. Там нам дали гітари, прикрасили квітами, вивели на естраду, підняли завісу…

Ну, я бачу, треба співати. А що співати? Я, наче на зло, засоромився, всі пісні позабував. І Фукс, до чого вже тертий хлопець, а теж розгубився, дивиться на мене, шепче:

— Заспівуйте, Христофоре Боніфатійовичу, я підтягну.

Посиділи ми хвилин десять, мовчимо. А публіка в залі хвилюється, обурюється — того й дивись, почнеться скандал. Ну, я заплющив очі, думаю: «Ех, будь, що буде…» Ударив по струнах та басом:

А що далі співати, й не знаю.

Добре, Фукс виручив — підтягнув дискантом:

А далі вже ми обоє, хором:

Й, уявіть, бурхливі оплески зірвали.

Потім вийшов на естраду конферансьє.

— От, — каже, — ця старовинна тубільська пісня, слова якої розповідають про забутий спосіб полювання на птахів, якнайкраще відображає дух гавайської музики…

Так. Ну, потім ще на «біс» проспівали, розкланялись і пішли в контору. Там заплатили нам за виступ. Вийшли ми, а куди йти? І пішли ми назад до моря. Все-таки, що не кажи, рідна стихія, та й костюми наші пляжу найбільш відповідають.

Йдемо по пісочку. На пляжі ні душі. Пізно вже. Потім бачимо якихось двоє все-таки сидять. Ми підійшли до них, розговорилися. Вони на порядки нарікають.

— Чорт знає, що таке! — кажуть. — Ми артисти, підписали контракт зображати тут гавайців. Місяць цілий вчилися на дошках по морю їздити, пісні розучили, а от самі бачите…

Тут я все зрозумів. Хотів було дати пояснення, коли раптом, розумієте, вітер шпурнув мені під ноги обривок газети. А я давненько газети в руках не тримав. Не погребував, підібрав. Став під ліхтарем і заглибивсь у читання. і, чи повірите, дивлюся — фотографія, на фотографії — мій старший помічник Лом, тут же «Біда» й трагічний опис катастрофи біля берегів Бразілії. І про Фукса та про мене кілька слів. Та які ще слова! Я навіть сльозу пустив — до того зворушливо: «Відважні мореплавці…» «Пропали безвісти…»

Так. І тут же поряд у газеті оголошення:

«Користуйтеся повітряним сполученням тихоокеанських ліній. Регулярні рейси в Штати і в Бразілію».

— От що, Фукс, — кажу я, — підіть-но купіть квитки на літак у Бразілію та замовте що-небудь з одягу. Мені кітель і шинель, а собі — за власним розсудом.

Фукс радий старатися, помчав, а я тут, на пляжі, лишився — цих фальшивих гавайців розважати… А то підуть ще в театр, виясниться все ця справа, скандал вийде, затримка, неприємності…

— Послухайте, — пропоную я, — день у вас все одно пропав, отже, замість того, щоб отут сидіти, візьмемо краще човника та покатаємось. Дивіться — погода яка, тепло, місяць світить…

Ну, й умовив. А тут і Фукс повернувся, доповідає про успіхи:

— Костюми замовив, сьогодні ж будуть готові, а от з квитками, Христофоре Боніфатійовичу, погано. Взяв один квиток на завтрашній вечір, а більше нема, всі місця розпродані…

— Гаразд, — кажу я, — ми це становище потім обдумаємо, а зараз поїдемо покатаємось.