Анатолий Костецкий: Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”

Невдовзi вiн уже стукав у дверi свого друга Васька. Христофор знав звичку цiєї родини вставати разом iз сонцем, тож не боявся когось розбудити. Тато, мама й старша сестра Васька щоранку до роботи бiгали кiлометри по три — "од iнфаркту", — а сам Васько в цей час робив зарядку з гантелями, обливався крижаною водою i готував для всiх снiданок.

Такий режим вiн виробив для себе ще з другого класу, бо мрiяв у майбутньому стати всесвiтньовiдомим мандрiвником. Для цього йому треба було мати сталевi м'язи, не боятися нежитю й грипу i, зрозумiло, вмiти готувати їжу: адже в далеких мандрах мами коло тебе не буде!

Отож навiть вiд такої прозаїчної i, на перший погляд — зовсiм не хлопчачої справи, як кухарство, Васько отримував щиру насолоду й величезне задоволення, бо й вона з кожним днем наближала його до омрiяної мети.

От i зараз вiн зробив зарядку, похукав пiд крижаним душем i вже розбивав на гарячу пательню, де шкварчала соковита шинка, яйця, як у дверi постукали.

— Що сталося? — перелякано спитав Васько у Христофора, що стояв на порозi й нiяк не мiг вiдсапатися пiсля швидкого бiгу.

— Та так, — непевно вiдказав той. — Вийди на хвилинку, справа є.

— Заходь краще до мене, — запропонував Васько, — тут поговоримо, а то яєчня згорить. Христофор ступив за порiг.

— Ну, що там у тебе? — повернувся до розмови Васько, знiмаючи з плити яєчню.

— Ось, треба сховати, — Христофор розстебнув портфель i видобув з нього канiстрочку.

— Що тут? — зиркнув одним оком Васько.

— Поки нiчого не питай. Розкажу згодом!

— Згодом так згодом, — здвигнув плечима Васько. — А зараз давай краще перекусимо.

На цю пропозицiю Христофор пристав дуже охоче: вiн так поспiшав утекти з дому, поки не прокинувся батько, що навiть не встиг перехопити бодай скибочку хлiба.

Хлопцi хутко впоралися зi снiданком, запили яєчню гарячим чаєм, Васько швидко й вправно — теж тренування для справжнього мандрiвника! — вимив посуд i нарештi взяв до рук канiстру.

— Ану, що ж воно таке? — Вiн оглянув її з неабияким iнтересом. Для чогось постукав пальцем, подивився на свiтло, погойдав, прислухаючись до важкого плюскотiння зеленкуватої рiдини, й намiрився був вiдкрутити кришечку, але в ту ж мить Христофор, мов ужалений, зiрвався з мiсця, схопив друга за руки i несамовито заверещав:

— Обережно! Не чiпай!

Васько так перелякався несподiваного зойку, що вiдскочив крокiв на три, впустивши канiстру. Та на пiдлогу вона не впала: її на льоту пiдхопив Христофор i з полегшенням притиснув до грудей.

— Ти що? Здурiв?! — отетерiв Васько.

— Злякався! Ця штука небезпечна, от i злякався за тебе.

— А коли небезпечна, давай її про всяк випадок краще не вдома ховати, а десь у саду.

— Давай у саду, — кивнув Христофор. Хлопцi взяли у сараї заступ i вийшли в сад.

— Отут i сховаємо, — показав Васько на купу бадилиння пiд парканом. — Ямку викопаємо, а зверху замаскуємо — жодна жива душа не знайде!

Христофор погодився, й незабаром канiстрочка з таємничою небезпечною рiдиною тихесенько лежала собi в ямi пiд чималим шаром бадилиння.

I тiльки-но хлопцi обтрусили землю з рук, як над ними пролунав пронизливий свист. Вони глянули вгору — й побачили Бевзя! Той сидiв верхи на парканi й посмiхався.

— Привiт, жевжики! — помахав вiн рукою. — А я до вас в ранковий час за боржочком: не хочеться чогось до вечора чекати! — I Бевзь зiскочив з паркану в садок.

Христофор вiдразу мовчки тицьнув йому грошi, якi вчора виручив за пляшки.

Бевзь покрутив монетки, вдав, що пробує їх на зуб, тодi сховав у кишеню й тяжко зiтхнув:

— Гарна штука, та мало!

— Як домовлялися.

— Воно то так, але ж ти пiзно заплатив, от я й думаю: а чи не пiдвищити тобi проценти?

— Ми так не домовлялися, — злякано глипнув Христофор. — Та й у мене бiльше нема.

— Нiчого, захочеш — знайдеш. Ти хлопчик розумненький, — посмiхнувся Бевзь. — Хай дружочок допоможе. Одне слово, — тут у голосi його забринiла погроза, — щоб увечерi ще трохи пiдкинули, менi треба!

— Та де ж ми вiзьмемо? — втрутився Васько.

— А це мене не обходить. Де хочете — там i берiть! Та не тремтiть, я не який-небудь грабiжник: все, що принесете, врахую вам у наступний внесок.

— Спробуємо, — кивнув Христофор, бо згадав, що один хлопець саме сьогоднi обiцяв повернути йому давнiй борг.

— Мiж iншим, — звернувся Бевзь до Васька, який все ще тримав заступ у руках, — що ви тут копаєте? Скарб шукаєте? Давайте поможу, а знахiдку — подiлимо.

— Не скарб, а черв'якiв, — викрутився Васько. — По лящiв завтра пiдемо. А тобi що?