Анатолій Костецький: Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків

Карикатуру він узяв до школи, на великій перерві приколов до дошки й відійшов, даючи дорогу третьокласникам, які з’юрмилися в нього за спиною.

Третьокласники голосно реготали, хапаючись за животи, й насмішкувато зиркали на Вітку, яка незворушно сиділа за партою, їла яблуко й удавала, наче їй зовсім байдуже, чого вони там веселяться. Та ось її все-таки здолала цікавість: що ж там такого смішного утнув цей пришелепкуватий Кудлик? І вона гордою ходою підійшла до дошки.

Очі її забігали по малюнку, і коли вона дочитала напис до кінця, — вся спалахнула, заверещала, наче кішка, якій наступили на хвіст, і кинулась на Сергія! І, мабуть, таки добряче пошкрябала б його, та однокласники заступили їй дорогу.

— Ну, віршомазе! — гукнула вона до Сергія через їхні голови. — Тепер тремти! Війна не на життя, а на смерть!

Саме після цього випадку й почала вона робити оті дошкульні капості Сергію, про які ви вже знаєте.

Отакі складні стосунки були в Сергія Кудлика з Вікторією Птурською, однокласницею та сусідкою.

Поки Діма дрімав, Сергій устиг зганяти в магазин, купити величезного «Київського» торта і тепер вертався додому.

Він уже був узявся за ручку дверей під’їзду, аж раптом за спиною в нього щось просвистіло, гупнуло щосили в спину і ляпнуло на асфальт. Сергій озирнувся й побачив на тротуарі розірваний пакет від кефіру, що тим часом величезною білою плямою поволі розтікався по Сергієвій спині і всотувався в його нову вельветову куртку.

Сергій хутко зиркнув угору і встиг помітити, як зачинилися балконні двері Вітчиної квартири.

Першою думкою Сергія було вхопити каменюку й пожбурити Вітці у вікно. Він навіть рвучко нахилився до землі, але уявив собі, скільки здійметься галасу, і, спересердя плюнувши, побрів додому.

«Чорт із нею, — вирішив Сергій, — не псуватиму собі день народження. Але помщусь обов’язково — іншим разом».

Двері йому відчинила бабуся: вона вже повернулася з базару й готувала обід. Тільки-но Сергій зібрався повідати їй про Вітчину підступність, як бабуся замахала на нього руками й приклала до рота палець.

— Тсс! — прошепотіла вона. — Тихенько, Діма ще спить.

Сергій навшпиньки пройшов за бабусею на кухню і вже там розказав про Вітку.

— Не звертай уваги, — заспокоїла його бабуся. — Знімай швиденько куртку, я зараз відмию! — І вона з курточкою в руках поспішила до ванної.

Тут хтось подзвонив у двері, і Сергій кинувся відчиняти.

На порозі стояв Олег.

— Тсс! — просичав до нього Сергій так само, як і бабуся. — Проходь на кухню, тільки тихо.

Вони вмостилися за кухонним столом, Олег вручив другові свій подарунок — прекрасно видану книгу казок — і поцікавився:

— А чого ви шепочете всі, хто там у вас?

— Ходім, побачиш, — запропонував Сергій, і вони тихцем заглянули до нього в кімнату.

Там у кріслі безтурботно спав Діма. Олег відразу побачив його, — це страшенно порадувало Сергія!

— Непогана лялька! Мабуть, закордонна.

— Сам ти лялька! — образився за Діму Сергій. — Він справжній.

— Кажи! — не повірив Олег, і не встиг Сергій перепинити його, як той підскочив до крісла і смикнув Діму за бороду.

— Ой! — вереснув дідок і, мов на пружинах, підлетів у кріслі, сонно лупаючи своїми зеленавими оченятами. — Ти чого причепився? Зараз я-ак вріжу! — І він замахнувся на Олега своїм маленьким, сухим кулачком.

Олег аж за боки схопився.

— Оце так штука. Диви, навіть стрибає й говорити може! — Він намірився був удруге шарпонути Діму за бороду, але дідок щосили ляснув його по руці.

— Ой! — зойкнув на цей раз уже не Діма, а Олег і від несподіванки сів на підлогу. — Таки, здається, справжній!

— «Справжній, справжній»! — перекривив його Діма. — А то ж який іще?! От лясну ще разочок, знатимеш тоді, хуліган!

— Він зовсім не хуліган! — заступився Сергій за друга. — Це він так, від несподіванки. А взагалі він дуже хороший. Навіть вас бачить. А ви ж самі казали, що погані люди вас не бачать, лише хороші!

— А може, він — виключення? — Діма тицьнув пальцем в Олега, який розгублено сидів на тому ж місці, де сів, і лише кліпав очима.

— Вибачте його, будь ласка! — пробелькотів Сергій. — Він справді хороший.

— Гаразд уже, — полагіднішав Діма, — вибачаю!

Він зліз із крісла й підійшов до Олега.

— Давай знайомитись: Діма!

— Олег!.. — відказав той, ледь приходячи до тями. — Олег Пчілка! — повторив він і ще тремтячою рукою потис ручку Діми.