Богдан Сушинский: Забутi письмена (на украинском языке)

Мiкейрос намагався не думати нi про розмову з доктором Крiшною, нi про таємничу тiнь, що майнула попiд скелею, коли вiн проводжав свого запiзнiлого гостя, нi про не менш таємничого чоловiка на iм'я Кодар, що сидить у своїй потаємнiй кiмнатцi, вхiд до якої замасковано пiд шафу. Проходячи повз будинок, доктор Мiкейрос уважно придивився до вузесенького вiконця кiмнатки, в якiй оселився Кодар. Вона були на першому поверсi над пiдвальним примiщенням. У вiконцi не свiтилося. Нiяких ознак життя. Спить? Чи, може, стоячи по той бiк темних шибок, стежить за ним?

- Я носила йому каву, - зустрiла його на порозi Олiвейра. - Тобто, хотiла занести. Вiн не озивається. Дивно. Я стукала, i то досить гучно.

- Мабуть, спить.

- Надто рано для такого гостя, - якось невпевнено проказала Олiвейра, притишивши голос. - Що це за люди? Вiн i цей Крiшна? Чого вони тут? Що їм потрiбно? Це не звичайнi подорожнi - я зразу вiдчула.

- Не звичайнi, - погодився Мiкейрос. - I нiчого тут не вдiєш.

Вiн пройшов коридором i постукав у дверi маленької кiмнатки:

- Сеньйоре Кодар! Ви чуєте мене? Сеньйора Крiшни вже нема. Вiн пiшов геть...

- Може, вiн вискочив у вiкно? - подала голос Олiвейра, що досi мовчки стежила, як Мiкейрос стукав у дверi. - Адже воно вiдчиняється:

- Все може бути, - стомлено вiдповiв доктор Мiкейрос. - Давай спатимемо сьогоднi у мене в кабiнетi.

Пiднявшись нагору, вiн одразу ж замкнув дверi на защiпку, перевiрив, чи працює телефон, i зарядив рушницю.

- Тут як у середньовiчнiй фортецi, - спокiйно мовив вiн, роздягаючись. - Але я певен, що страхи нашi безпiдставнi. Я завжди вiрив у людську добрiсть, а не в лиховiсництво. До такої вiри мене привчили гори.

"Так, гори", - повторив вiн уже подумки, лягаючи на диван поруч з Олiвейрою. Вона одразу ж скрутилася калачиком i затихла, притиснувшись щокою до його передплiччя. Вона завжди так засинала, але перед тим, як заснути, примудрялася ставити йому силу-силенну всiляких запитань. Iнодi Мiкейросу здавалося, що вiн розмовляє з малесенькою донечкою. З тiєю, що загинула в горах, коли вони з Олiвейрою взяли її з собою.

Маршрут на вершину гори Ачукан був їм добре знайомий. Вiд їхнього табору лишалося ще метрiв п'ятдесят бiльш-менш крутого пiдйому, а далi йшов майже пологий гребiнь. Iди та милуйся горами. I погода була чудова. Дивовижна була погода того вечора. Поки Олiвейра й Амiка мудрували над вечерею, вiн вирiшив спочатку сам пройти отих п'ятдесят метрiв, пiдготувати їх для сходження дружини й доньки. I пройшов. Досить легко. I, вже помилувавшись краєвидом, що вiдкривався з виступу, на який вiн добувся, почав спускатися вниз... А ще пам'ятає, як з-пiд його ноги зiрвався лише один камiнь. Один-єдиний. Вiн тодi не помiтив, що до схилу пiдiйшла донька й чекає його з бутербродом у руцi - призом за сходження. Боже, який це був жах! Вiн навiть не почув її крику. Та й Олiвейра теж. Потiм вони проплакали над її тiлом усю нiч. Це була найстрашнiша нiч у його життi.

Амiку вони поховали у красивiй долинi одразу за хребтом, який виднiвся з вiкон їхнього будинку. Поховали поряд з могилою якогось iндiанського вождя. Ця дивовижної краси долина сниться йому мало не кожну нiч ось уже шiсть рокiв. А прокидається вiн пiсля тих снiв, як пiсля якихось жахливих видiнь.

- Чому ти мовчиш, Олiвейро? Тобi страшно?

- Нi, Мiко, - вона чомусь завжди називала його так, ще з того першого вечора, коли вони познайомилися. Тому й доньку назвали Амiкою, що iмена цi були близькими. - З тобою менi нiколи не страшно. Ти ж знаєш... Бувають, звичайно, хвилини. Проте я переборюю себе.

Вiн погладив її волосся, поцiлував у щоку. Вiн любив її так само, як i в молодостi. Майже так само. Хоча боявся зiзнаватися у цьому навiть самому собi.

- Усе буде гаразд, - зiтхнув Мiкейрос. - Усi лиха, якi могли спiткати нас, уже спiткали. I залишились вони там, у горах.

- Не треба про гори, Мiко, - прошепотiла вона. - Тiльки не про гори.

- Пробач.

Про гори вiн згадав з необачностi. Не треба було проти ночi...

У вiкно було видно окраєць мiсяця. Сяйво, блiде й холодне, освiтлювало невеличку кiмнату, наповнюючи її якимись химерними тiнями.

- Олi... - покликав вiн, торкнувшись рукою дружини. Вона не вiдповiла, її дихання було рiвне i спокiйне. Обережно, щоб не розбудити, погладив її по щоцi.

За фахом Мiкейрос був археолог, доктор iсторiї i археологiї. Але ще з першого курсу унiверситету захопився альпiнiзмом. I це захоплення згодом багато в чому визначило i рiд його занять, i спосiб життя. Та й усiх друзiв, справжнiх друзiв, а не тих, кого з чемностi запрошують на чашку кави, вiн набув або ж навiки втратив там, на схилах i вершинах гiр, на перевалах, на берегах рiчок i по гiрських безоднях. Анди, Кордiльєри, Кiлiманджаро, Гiмалаї, Тiбет... Скiльки їх, вiдомих i невiдомих гiр, пiкiв i вершин, на яких побував чи мрiяв побувати? I майже скрiзь його супроводжувала вiрна Олiвейра.