Євген Велтистов - Пригоди Електроника

А про що хочеться довідатися насправді, то вони цього не знають. Та й звідки їм знати, як розуміти собачі почуття?.. Що ж усе-таки хотів той бездомний дворняга? Чому він утік?”

У неділю Сироїжкін підвівся рано. Не тому, що в нього були невідкладні справи. Просто ранок видався такий яскравий, свіжий після нічного дощику, що було б нерозумно валятися в ліжку. Такого ранку завжди відчуваєш, що трапиться щось радісне чи незвичайне: адже день буде довгим-предовгим і дуже далекий той час, коли покличуть спати.

В сусідній кімнаті було тихо, й Сергійко хотів непомітно вислизнути з дому. Якомога обережніше взявся він за тугий замок, але той усе-таки по-зрадницькому клацнув.

— Сергійко! — Це мама кличе з сусідньої кімнати.

Почула.

— Чого?

— Сходи, будь ласка, по хліб. І не запізнюйся на зарядку.

Зарядка буває о восьмій. Звучить горн. На футбольному полі стоїть людина у червоній майці. Це майстер спорту Акульшин, він живе на третьому поверсі. Стоїть і чекає, коли позбігаються діти з усіх під’їздів. Потім пробіжка, стрибки й гра у м’яч. Як бачите, зарядка аж ніяк не нудна, й Сергійко не збирається ухилятися. А от хліб — це вже обов’язок. Навіщо ходити по нього, коли можна замовити додому? Мама каже так: задля виховної мети, щоб він, Сергійко, не розлінувався.

— Дві булки?

— Ну звичайно. Ти ж знаєш, — чується із-за дверей.

— Зараз з’ясуємо, одну хвилиночку! — голосно каже Сергій і посміхається, уявивши здивовані обличчя батьків.

Він бере телефонну трубку, набирає три нулі підряд:

— Алло, довідкове? Де я можу купити дві свіжі городські булки?

— Де ви живете? — байдужим голосом питає автомат.

— Липова алея, будинок п’ять.

Після кількох секунд мовчання автомат тим самим тоном промовляє:

— У вашому будинку є хлібний магазин.

— Дякую, що нагадали, — ледь стримуючи сміх, відповілає Сироїжкін.

— Що він сказав? — гукає батько.

— Що булки ще гарячі! І щоб ви не запізнювалися на гімнастику.

— А ми жодного разу не запізнилися! — хором озиваются батьки й сміються із Сергійчиного жарту.

Справді, на цю гімнастику всі дорослі йдуть охоче, навіть пенсіонери. Піднімаються у ліфтах на десятий поверх і виходять на дах. Там — як у дворі: квіти, кущі, а посередині площадки — спортивні снаряди. Пенсіонери, звичайно, на кільцях не підтягуються, лише присідають та махають руками, Зате Сергійчин батько здорово кру-тить “сонце” на турніку й закидає в кільце баскетбольний м’яч.

У таку рань у дворі не було жодної душі. Побалакати ні з ким, тому Сироїжкін вирішив іти в найдальший хлібний магазин: може, когось зустріне чи побачить що-небудь.

Сергійко повільно простував під тінистими липами.

Збоку могло здатися, що він заглиблений у свої думки. Але це не так. Він грався: ішов знайомою вулицею, а бачив її зовсім новою. Ось посаджені дерева, вчора їх ще не було. Тоненькі, неначе палички, й без листя. Та нічого, незабаром вони наберуться сили, зашумлять на вітрі… А ось бульдозери нагорнули купу землі — вирівнюють майданчик. Поки вал не зруйнували, тут зручно ховатися… Десь чути гудіння мотора. Потрібно заплющити очі й відгадати: звичайна це машина чи повітряна? Потрібно швидше відгадати, поки шум нерозбірливий. А потім перевірити себе й помахати вертольоту з шашечками на боці.

Внизу, за річкою, видно чашу стадіону. Сергійко дивиться на неї, але бачить не стадіон, а кам’яні мури римського Колізею. Зараз він не семикласник школи кібернетиків, він — відважний гладіатор; на ньому не штани й куртка, а залізні лати. Гарчать у підземеллі дикі звірі. Він має змагатися з тиграми й левами і вразити їх своїм мечем, щоб лишитися живим. І він почуває тугу, як той гладіатор, який щодня виходив на арену ризикувати життям…

Ні, хай краще буде стадіон не Колізеєм, а синхрофазотроном! Так, так, такий він і є, синхрофазотрон, найбільша у світі машина — кругла, мов цирк, громада. Всередині неї носяться частинки, з яких складається атомне ядро. Звичайно, ці частинки нізащо не побачиш простим оком. Якби атом був такий завбільшки, як футбольне поле, то його ядро стало б лише м’ячем. Тільки вчора Сергій чув про це на уроці фізики. Але зараз він не просто Сергій, він — фізик! Ось він бере фотопластинки, прострелені частинками, і під мікроскопом бачить сліди, схожі на яскраві, пухнасті зірки. І починає розмірковувати: “Чиї ж це сліди?.. Яка частинка пролетіла? Гм, гм, загадково…” Раптом йому в вічі б’є сонячний промінь, і він забуває, що хвилину тому був фізиком. Темніють удалині стіни Кремля, і їх охороняє на високому березі стрілець Сироїжкін. Іде високий дід з палицею. Та це ж сам Іван Грозний! Який наказ віддасть він своєму воїнові?