Мария Канн - Блакитна планета

Світляне коло поволі згасало. Однак навколо себе Марцін бачив усе досить чітко. Табунець золотавих рибок промчав повз нього і розтав у безмежній зеленій імлі. Блакитна медуза підпливла і нерухомо зависла, мінячись різними барвами. Потім він загубив її з очей, цю блакитну парасольку, бо чиєсь величезне тіло виринуло з глибини і дихнуло на хлопця теплом. Щось не схоже на рибу!

В світляному стовпі показалося довге рило, маленькі очі дивились на нього з цікавістю. Істота, здавалось, не мала лихих намірів. Пропливла круг нього раз, другий, стала дибки і зникла в зеленому мороці.

Чи не дельфін, бува? Агнешка розказувала, що стародавні греки й римляни мали їх за лагідних і доброзичливих тварин. Вони склали легенди про дельфінів, які рятували людей, коли тонули кораблі. Може, і його винесе на своїй спині цей звір? Але дельфін не повертався.

Марцін відчув себе самотнім.

«Відштовхнусь ногами від дна і вирину з цього мокрого царства», — тішив він себе.

Вгорі вже не видко було нічого, але дно він бачив добре. Нарешті діткнувся його ногами. Відштовхнувся — і аж зойкнув з болю.

Піднявся, та по хвилі знов почав опускатись. Марні зусилля!

І чому немає коло нього друзів? Чом він не покликав їх, коли ще міг зробити це? Чи почує зараз Юн його голос крізь товщу води?

Нараз він згадав про того пасажира з підводного човна, який з-під Північного полюса передав свої думки приятелеві в Америку. Може, так само почує його і Юн?

— Юне! — заволав він. — Юне! Юне, любий!

Він кричав і водночас розглядався навсібіч. Дно було тверде і чисте. Марцін нахилився. Що за диво? Він стояв на дорозі з великих кам'яних плит. Хто її тут вимостив? Куди вона веде?

Забув про небезпеку. Почав поволі посуватися вперед. Дно потроху знижувалось, незабаром хлопець потрапив у западину і так сколотив мул, що годі було щось побачити. Тим-то й не вгледів одразу рослин обабіч підводної дороги і наткнувся на широкий, мов парасоля, лист. Ліс! Химерний підводний ліс! Рослини мали стебло у руку завтовшки і розложисте листя. Він позадкував. А раптом заблудить! Не пам'ятав, скільки йшов назад, коли наштовхнувся ще на одну перешкоду. Спочатку йому здалося, що то якісь чудернацькі риби. Але ні, воно не рухається і геть усе вкрите водоростями. Ні, це не живі істоти. Марцін наблизився. В мороці ледве виднілися чи то колони, чи пеньки дерев. Невже знову ліс? Обережно ступаючи між ними, зайшов углиб.

То було місто.

Колони, обліплені молюсками, пообростали зеленню. Між ними пропливали риби, коливаючись, мчали парасольки медуз. На узвишші стояла статуя. Обличчя не було видко, вимальовувалася сама лише прекрасна постать.

Захопившись, хлопець не помітив, як до нього підпливли дві сріблясті тіні. Друзі! Вони не забули за нього!

Руки Юна обмацали його скафандр, легким дотиком зробили так, що імлисте блимаюче світло довкола враз змінилося.

Смужка яскравого світла розвіяла зеленаві сутінки. Сірі рибки заблищали пурпуром, золотом і блакиттю. Міріади якихось дрібних створінь завирували між колонами. Тиша зазвучала таємничими голосами: виском, муркотінням, клясканням.

Всі підводні істоти посилали свої сигнали, яких він досі не чув.

Марцін з жалем глянув на Юна, коли той загасив світло і запала тиша. Вони помчали вгору.

Хмари іскристих бульбашок летіли їм услід. В сріблястому люстерку, яке з'явилось над його головою, Марцін побачив на тлі неба човен з вітрилом, маленький, мов дитяча іграшка.

Вони вискочили з хвиль, під ними завирував водяний вулкан, і враз кратер його зімкнувся, ніби замикаючи вхід до підводного царства.

Марцін зачудовано дивився на небо, на хмари, на людей, які звідси скидались на кольорових мурашок.

Чи хоч раз оці мешканці узбережжя бачили дно свого моря? Чи чули вони голоси підводного світу?

Рибальська шаланда, котру хлопець бачив ще з-під води, плила тепер під ним, мчала, гнана вітром, який наминав її сірі вітрила. Рибалки підвели пілони, і Марцін побачив їхні обличчя.

Коли сідали на африканський берег, почули собачий гавкіт. До знайомого «гап-гап-гап!» домішувалось тоненьке роздратоване «ау-ау!» Хтось був біля їхнього зорельота! Чому вони не чули сигналів тривоги? Чи не пошкоджено його? Марцін з жахом подумав, що в Атлаських горах живуть дикуни.

Гавкання подужчало, водночас почувся старечий голос, який укоськував пса.

Збившись докупи, вівці скубли кволу травицю. Біля зорельота сидів дід у брунатному бурнусі й білім тюрбані. На траві біля нього — гирлига.