Ота Шафранек: Ге, людина з Моого

Геленка радо почула б бодай один дотеп, що ними Ладіслав переміг десятьох супротивників.

Ладіслав тут же відказав, що їй треба було прийти тоді на стадіон, коли вона така цікава, і що йому її теж щиро жаль, що вона там не була.

Від усього нашого товариства я заявив, що там випадком не був жоден із нас і що це цікавить нас так само, як і Геленку.

Я знайшов у городі два ціпки. Довшого дав Ладіславові й викликав його на двобій. Вирішив, що будемо берегти свої обличчя й що битимемося головно для того, щоб мати змогу провадити цікаві розмови. За давніх часів це була звичка шляхетних суперників — обмінюватися не тільки ударами, але й дотепами. Спробуймо й собі за їхнім взірцем.

— Я нітрохи не сумніваюсь, — мовив я, — що чемпіон світу з бою на шпагах переважить мене спритністю й відвагою. Сам я не маю надії на звитягу. Але один із ваших найславетніших попередників, мосьє Сірано де Бержерак, буцімто сказав: «Що менше надії, то більше краси в битві». Я беру його собі за взір. І за прикладом того мосьє хочу битися й хвастати аж до кінця.

Замір мій усім сподобався, найпаче Ладіславові. Кароліна звернула нашу увагу, що для двобою нам треба по два секунданти. Ладіслав вирішив узяти собі її й Йозіфка. Мені залишилася Геленка.

Я ласкаво попросив її бути моїм секундантом і низько вклонився їй. Вона запиталася, чи це нічого, що вона тільки одна. Я підбадьорливо відказав, що мені це не вадить, тим паче, що Ладіслав уже пішов на мене зі своїм ціпком.

Ми, мов навіжені, стрибали один довкола одного й ширяли ціпками в повітря.

— Мені сказали, — засміявся я, — що мене хтось викликав на герць. Але те, що ви тут виробляєте, нагадує мені скоріше балет. Ви завше так стрибаєте?

— Ні, добродію, тільки коли радію.

— А чого ви радієте, вельмишановний?

— Що ви так злецько прикриваєтесь.

— Я зовсім не прикриваюсь. Чого, перед чим, на бога?

— Кажіть, добродію, відважніше.

— Мені додає відваги ваша несміливість. Дозволяєте ударити? Не будете дуже кричати, коли я лусну вас?

— Тільки щоб не було лоскотно, добродію.

— Годі! — вигукнув я і пошпурив ціпком. — Бачу, Ладіславе, що тобі не бракує ані спритності, ані хоробрості. Нічого тобі не бракує, окрім віддиху. Годі, походи трохи, Ладіславе, перш ніж сісти.

Чемпіон світу ледве відсапував, але ширнув ціпком і вигукнув:

— Я звертаю увагу секундантів, аби вони запам'ятали, хто перший кинув зброю. Я ще не ввійшов у раж, тільки готуюсь до нападу, і на язиці мені крутиться неймовірний дотеп.

Ми спробували погамувати Ладіслава. Він дихав, як дірявий орган, і дедалі розпалювався.

— Може, там, на Моого, ви й звикли переривати в найцікавіший момент, але в нас, на Землі, б'ються, допоки один із супротивців не спустить дух. Може, вам зробилося моторошно? Зробилося, еге ж? У такому разі в нас кажуть: «Здаюся, я здаюся», а не: «Ви засапались».

До мене підійшла Кароліна й зажадала, аби я вибачивсь перед Ладіславом.

— Ні, не роби цього, Ге!

Я озирнувся. Це кричала Геленка.

— За віщо ти маєш вибачатись? — сказала вона. — Що щадиш його? Що ти достойний противник? Леле, замість подякувати тобі, він іще дере носа, зухвалець! Славетний Ладіслав. Ліпше облиш, Ладю, бо я розповім, як ти хотів зіпхнути з рейок трамвай.

І Ладіслав ту ж мить перестав бути найславетнішою людиною в світі. Промимрив, що був тоді ще малий. Усім нам він видався раптом маленьким і нещасним.

— Можете нам про це не оповідати, — мовила малярева сестра.

— Так нехай не гороїжиться, — відказала Гелена.

— І ти зіпхнув з рейок той трамвай, Ладіславе? — поцікавився я.

Кароліна підійшла до Ладіслава й пригорнула його до своїх грудей.

— Не зіпхнув, — відмовила вона за нього.

— Не зіпхнув, — потвердила Гелена. — Але хотів і набрався великого сорому. Чому про це треба мовчати? Йозіфек теж зізнається, що осоромився, і це ліпше, ніж хвалитися славою, якої в нього немає.

Ладіслав прогугнявив, що Геленці недавно записали зауваження в щоденнику — вона вчила Сашу Марушакову непристойної пісеньки.

Геленка відказала, що вона хоч уміє співати, а Ладіслав може хіба хрипіти.

Вони знов наскіпалися одне на одного й почали страшно сваритися в чужому домі.

Кароліна й маляр мало не плакали. Їм здавалося, що вони погані господарі, коли ми так негарно в них бавимося.

Я більше не годен був цього витримати й гримнув: