Люїс Клайв: Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника

— Добре, я розповім тобі. Ти чув коли-небудь про стару пані Лефей?

— Якась двоюрідна прабабця чи хто, — спробував згадати Диґорі.

— Не влучив, — відповів дядько Ендрю. — Вона була моєю хрещеною. Отам на стіні її фото.

Диґорі обернувся і побачив вицвілу фотокартку: там була стара пані в чепчику. Тепер він пригадав, що бачив одного разу світлину тої пані: картка лежала у старій шухляді вдома у селі. Він запитав тоді маму, хто це, але мама, здавалося, не бажала розповідати про цю жінку. «Ця пані зовсім негарна, — подумав Диґорі, — хоча, зрозуміло, серед тих давніх фотокарток одна могла і не вдатися».

— Дядьку Ендрю, — запитав хлопець, — було… чи не було в ній чогось недоброго?

— Ну, — захихотів дядько Ендрю, — то залежить від того, що ти називаєш недобрим. Люди такі обмежені… Вона, звичайно, зробилася дуже дивною наприкінці життя і чинила такі дурниці… За що її і запроторили.

— У психлікарню, певно?

— О, ні, ні, ні, — обурено заперечив дядько Ендрю, — нічого подібного. Лише в тюрму.

— Стривайте, — вигукнув Диґорі, — а що ж вона натворила?

— А-ах, бідна жінка, — відповів дядько, — вона була зовсім немудра. Там було стільки гарних розмаїтих речей… нам не треба було всім захоплюватись… Вона завжди була доброю до мене.

— Послухайте, як це все стосується до Поллі? Я наполягаю, щоб…

— На все свій час, мій хлопче, — спокійно продовжував дядько Ендрю. — Перед смертю пані Лефей випустили, і я був одним із небагатьох, кому в останні місяці життя вона дозволяла приходити. Розумієш, вона зневажала простакуватих невігласів. Я також. Але ми обоє цікавились певними речами. За кілька днів до своєї смерті вона сказала мені, щоб я заліз до старого бюрка у її будинку, відчинив там потаємну шухлядку і приніс їй маленьку скриньку, яку там знайду. Коли я підняв ту скриньку, то відчув легке поколювання у пучках. Щось підказало мені, що в моїх руках опинилась якась велика таємниця. Старенька віддала її мені, але взяла з мене слово: як тільки вона помре, я спалю ту штуку, не відкриваючи, здійснивши при цьому певний обряд… Тієї обіцянки я не додержав…

— Так ось, це було дуже негарно з Вашого боку, — сказав Диґорі.

— Негарно? — здивовано перепитав дядько Ендрю. — Ну звичайно, ти ж вважаєш, що маленькі хлопчики мають дотримуватися своїх обіцянок, правда? Дійсно: дуже справедливо і дуже правильно. Я теж так гадаю і радий, що ти цього навчився. Але мусиш зрозуміти, що правила такого роду, хай якими чудовими вони є для маленьких хлопчиків, челяді, жінок… і взагалі для всіх людей… не можуть слугувати мірилом для вдумливих студентів, великих мислителів та мудреців. Ні, Диґорі, люди мого ґатунку, люди, що пізнали вищу мудрість, є вільними від звичайних правил… і від звичайних задоволень теж. Наша доля, мій хлопче, висока і самотня.

Допоки дядько Ендрю це виголошував, то виглядав таким поважним, шляхетним, таємничим, що Диґорі якусь мить справді вірив: дядько повідає щось хороше. Та лиш хлопець пригадав той паскудний вираз на його обличчі перед зникненням Поллі, то відразу збагнув, що ховається за тими пишними фразами. «Все це лише значить, — подумав собі хлопець, — що він гадає, ніби може чинити все, що йому заманеться, аби досягнути того, чого прагне».

— Звичайно, — продовжував дядько Ендрю, — я довго не насмілювався відчинити скриньку, бо розумів, що у ній може критися щось дуже небезпечне. Що ж до моєї хресної, то вона була просто-таки визначна жінка. Кажу тобі, вона була останньою зі смертних у цій країні, в чиїх жилах текла кров феї. (Вона розповідала мені, що в той час жили ще дві, крім неї. Одна була герцогинею, а друга — звичайною двірничкою.) Справді, Диґорі, можливо, зараз ти спілкуєшся з останнім чоловіком, що є похресником феї. Отак-то. Будеш мати що згадувати, коли сам постарієш.

«Б'юсь об заклад, вона була недоброю феєю,» — подумав Диґорі і додав уголос:

— Ну а що з Поллі?

— Та що ти затявся на своєму! — вибухнув дядько Ендрю. — Ніби воно щось значить. Але продовжимо. Першим моїм завданням, без сумніву, було оглянути саму скриньку. Вона виявилася дуже старовинною. Але я вже тоді знав достатньо, аби дошолопати, що вона не належала ні грекам, ані стародавнім єгиптянам, ані вавилонянам чи хеттам, чи навіть китайцям. Вона була древніша за усі ці народи. О, то був величний день, коли я врешті пізнав істину. Скринька належала атлантам. Вона потрапила до нас із затонулого острова Атлантида, а це означає, що вона на цілі століття старша за будь-які рештки кам'яного віку, знайдені у Європі. До того ж, вона була зроблена без отого грубого несмаку, як тамті. У ті страшенно віддалені від нас віки Атлантида вже розвинулася у велику цивілізацію, що мала палаци, храми та освічених людей.