Люис Клайв - Хроніки Нарнії - Кінь і хлопчик

– Іга-га! — радісно форкнув він. — Зачекайте! Я чув! Годі прикидатись, пані! Я чув. Ви — речиста нарнійська кобила, так само як я — нарнійський кінь.

— Ну і що ти зробиш, коли це так? — відтяв вершник, правицею намацуючи руків’я меча. І голос, цей дзвінкий голос розвіяв будь-які сумніви:

— Гей, та це дівчинка! — вигукнув Шаста.

— А тобі що до того? — не загаялась незнайомка. — Ти ж, бачу, невихований хлопчисько, може, навіть раб. Ти втік від свого пана, прихопивши його жеребця.

— Це ти так думаєш, — відказав Шаста.

— Він не злодій, юна тархіно, — озвався Бругу. — Зрештою, якщо говорити, хто кого поцупив, то це радше я потягнув його зі собою. Гаразд, але невже ти гадаєш, що я міг так спокійно пройти повз кобилу моєї раси? Очевидно, що ні.

– І теж так гадаю, — підтримала його кобила.

— А мені здається, що тобі ліпше тримати язика за зубами, Гвіно, — розсердилась дівчинка. — Тепер ми влипли в халепу через твоє базікання.

— У яку це халепу? — не витримав Шаста. — Можете забиратися звідси на всі чотири сторони. Ніхто вас не тримає.

— Тільки спробуйте, — гостро відказала дівчина.

– І чому ці люди так люблять зчиняти сварки? — звернувся Бругу до кобили. — Вперлися, як віслюки. Можна ж усе обговорити спокійно. Бачу, пані, що Ваша історія дуже подібна до моєї. Вас викрали ще лошатком і відтоді Ви весь час провели у калорменській неволі, так?

— Цілковита правда, пане, — тихо зітхнула кобила, тужно заиржавши.

– І втекли, так?

— Скажи йому, аби не пхався в чужі справи, — втрутилась дівчина.

— Ні, Аравіса, не скажу, — відповіла кобила, прищуливши вуха. — Я справді втекла, разом із тобою, Аравісо. Цей шляхетний румак нас не зрадить, я певна. Так, ми втекли і хочемо добратись до Нарнії.

– І ми також, — кивнув головою Бругу. — Ви, мабуть, уже здогадались. Та й що инакше можна подумати, коли хлопець, замість спати вдома, мчить кудись на бойовому коні, ледве тримаючись у сідлі: ясна річ, перед вами утікач. І тепер, шановна тархіно, Ви: сама, уночі, верхи, в обладунках, які напевно належать старшому братові… не хочете відповідати на прості питання і спалахуєте мов сірник, як тільки хтось робить спробу зав’язати з Вами розмову… гаразд, якщо це не викликає підозри, то назвіть мене безмозкою шкапою.

— Що ж, — здалась нарешті Аравіса, — Ви вгадали. Ми з Гвіною втекли і хочемо добратися до Нарнії. Добре, і що далі?

— Якщо так, то чого б нам не їхати разом? — запропонував Бругу. — Гадаю, шановна Гвіно, Ви не відкинете моєї допомоги?

— Чому ти весь час розмовляєш з моєю кобилою, а не зі мною? — із помітним невдоволенням спитала дівчина.

— Вибач, тархіно, — сказав Бругу, ледь повівши вухами, — але таке спитати можуть хіба калорменці. Ми із Гвіною — вільні нарнійці. Якщо ти маєш намір жити у Нарнії, то, мабуть, теж хочеш стати такою. Тоді Гвіна більше не може бути твоєю кобилою. Зрештою, вона так само могла сказати про тебе, що ти — її вершниця.

Дівчинка відкрила рота, аби щось відповісти, але так і не знайшла, що сказати. Очевидно, вона ніколи раніше про це не думала.

– І все-таки, — мовила вона після деякої павзи, — не знаю, чи така це вже добра думка — їхати разом. У гурті нам легше буде попастися, хіба ні?

— Радше навпаки, — відповів Бругу. Кобила додала:

— Давайте спробуємо. Принаймні я почуватимусь значно ліпше у компанії. Ми навіть не знаємо дороги. Думаю, що Бругу має більше досвіду і зможе нам допомогти.

— Ой, Бругу, та поїхали, — втрачаючи терпіння, сказав Шаста. — Дай їм спокій, нехай їдуть своєю дорогою. Хіба не бачиш? Вони не хочуть з нами.

— Хочемо, хочемо, — стрепенулася Гвіна.

— Послухайте, — мовила дівчина, — я не проти їхати з Вами, шановний Бойовий Коню. Але що робити з хлопцем? Звідки мені знати, що він не шпигун?

— Треба було відразу сказати, що моє товариство Вам не до вподоби! — образився Шаста.

— Спокійно, Шасто, — зупинив його Бругу. — Тархіна має цілковиту рацію. Я ручуся за хлопця, тархіно. Він був зі мною щирим і добрим товаришем. До того ж він або нарнієць, або верхоландець.

— Ну що ж, тоді гаразд. Їдьмо разом.

Дівчина підкреслено зверталась лише до Бругу, даючи зрозуміти Шасті, що його думка не надто її цікавить.

— Чудово, — підсумував Бругу — Отже, леви залишилися на тому березі, тут їм нас не дістати. Може, люди розсідлають нас і ми разом відпочинемо, познайомимось ближче, розповімо про себе?

Діти так і зробили. Коні стали пастися. Аравіса відкрила торбу з харчами, але Шаста набурмосився і сказав, що не голодний. Хлопець хотів виглядати гордо й неприступно, а що у рибальській хатині годі було навчитися мистецтва добре триматися, то вийшло у нього якраз навпаки. Шаста відчув це і тепер узагалі не знав, на яку ступити. Тим часом коні легко знайшли спільну мову. Вони згадали чимало знайомих місцин у Нарнії (наприклад, луки над Бобровою гаттю) і навіть з’ясували, що доводяться одне одному троюрідними братом і сестрою. Діти ж уперто бавилися в мовчанку. Нарешті Бругу, аби розвіяти напруження, запропонував: