Анатолій Дімаров - Друга планета

Високо вгору зметнулася шатроподібна стеля, блакитна, як небо, вся у променях світла. На сотні метрів розсунулись стіни. Вони оббігали величезним колом гігантський зал з мозаїчною підлогою, химерні візерунки якої щоразу мінялися. Прямо перед Юрком стояв якийсь циліндр, що здіймався майже до стелі.

Вірніше, спочатку це був циліндр, а тепер уже куля, а тепер — конус, — те, що було перед Юрком, щомиті міняло свою форму, воно дрижало і коливалося, то прозоре, наче серпанок, то темно-синє, мов лазурит, і мільярди золотистих іскринок враз обсипали його, щоб за хвилину щезнути, поступитися місцем вогняним колам: червоним, зеленим, золотистим, срібним, блакитним, які пливли то в один бік, то в другий, перепліталися, зникали і появлялися знову, вже обсипані іскрами, що танцювали по них, як живі. Ось кола замиготіли, завихрились, підіймаючись все вище і вище, циліндр-куля-конус піднісся догори, став розтікатися, мов хмара, прозора й легка, з тієї хмари густим веселим дощем посипалися донизу іскри. Вони обсипали Юрка з голови до ніг, затанцювали по ньому — тисячі мініатюрних голочок укололи шкіру, Юркові враз здалося, що він починає зникати, розчинятися у чомусь, такому радісному й світлому, що він не відчував ніякого страху…

…Облетівши майже всю галактику, ієтани стали наближатися до мети свого польоту.

Потрібна їм зірка спершу здавалася ледь помітною іскоркою. Іскорка та розгоралася й розгоралася, ставала дедалі яснішою, дедалі більшою, аж поки засяяла ласкаво й привітно. І така вона їм здалася знайома, така подібна до власної зірки, що не в одного астронавта стиснулося серце. І декому навіть стало здаватися, що вони повертаються додому.

Але рідна система, звісно, не появилася — натомість виросла ціла сім’я планет, що оберталися навколо зірки. Спершу планети-гіганти, віддалені на сотні мільйонів кілометрів од праматірного світила свого. Якось мов аж неохоче оберталися вони, грізні й похмурі, скуті одвічним холодом, оточені отруйною атмосферою. На цих планетах життя не було. Астронавти знали про це ще з тієї інформації, яку встигли передати біонети.

Лише на третій од зірки планеті було життя.

Планета була молода і прекрасна. Огорнена сяючою атмосферою, тихо й велично оберталася вона довкола своєї осі, повертаючись до зірки то материками, то морськими безмежними просторами. Як зачаровані, дивилися астронавти, залишивши на далекій орбіті свій корабель і висячи над планетою в захисних скафандрах своїх, на суцільні зелені ліси, на сріблясті, звивисті нитки річок та блюдця озер, на високі хребти, на моря й океани, що відливали блакиттю.

Один по одному спускалися вони в заздалегідь визначене місце: в гірську могутню систему, в долину, неприступну й вузьку, куди навряд чи могли прибитися живі істоти.

Сяяла в зеніті зірка. Її яскраве проміння заливало навколишній простір: хребти, вкриті іскристими снігами, триголову вершину, що примхливо впиралася в небо, червоні скелі, стрімкі, вкриті низенькою зеленою рослинністю схили та буйні гаї вздовж річки. З захопленням і подивом роздивлялися астронавти пейзаж, який виріс перед ними в цьому неприступному куточку планети, на перших живих істот, що з’явилися в повітрі: з яскраво забарвленими крилами, з тонкими довгими тулубами й антенами-вусиками на кумедних, з телескопічними очима голівках. І коли перед очима одного з них, наймолодшого, раптом заворушилася густа й низенька рослинність і вузьке, густо помережане, з гострою трикутною голівкою довге тіло, звиваючись, виповзло на каміння, він, наймолодший, не витримав: не зважаючи на сувору заборону не чіпати нічого живого, щоб не завдати йому шкоди, швидко нахилився і схопив істоту.

Одірвана од грунту, вона вмить обвила астронавта і, засичавши, ударила двома гострими зубами. Наймолодший, все ще тримаючи незвичну істоту, яка шалено звивалася, здивовано роздивлявся дві темно-коричневі краплі, що зависли на зовнішньому боці скафандра, — він подумав уже про аналізатор, щоб довідатися, що то за рідина, коли пролунав застережливий окрик, і молодик, винувато схилившись, обережно відпустив істоту. Вона одразу ж зникла в траві. Він відчував себе дуже незручно, хоч ніхто з його старших товаришів не прохопивсь навіть докором.

Настав час вирушати до намічених об’єктів спостереження. Кожен із них уже знав, де перебуває зараз, в оцю саме мить, закріплений за ним об’єкт: тисячі датчиків, вмонтованих біонетами, посилали невтомно свої сигнали на супутники, що оберталися навколо планети. На екрані кожного супутника з чіткими контурами певної ділянки, з найдрібнішими позначками рельєфу то застигав, то рухався червоний вогник, що означав розумну істоту. І тепер, коли астронавти вирушали на пошуки, кожен з них одразу ж настроївся на певний супутник і одержав усю потрібну інформацію.