Анатолій Дімаров: Три грані часу

Задуманий, тихий повертався Юрко од річки.

Потім були інші ранки, такі ж урочисто-ясні, з обов’язковим умиванням над річкою. Широко розставивши ноги, щоб не звалитися в потік, Юрко ловив долонями тугу, пружну воду, яка божевільно мчала повз нього, і йому аж пальці дубіли, така вона була крижана, аж обпікало обличчя і дух забивало, коли він хлюпав нею на себе. Зате потім де дівалася млявість — бадьорим веселим вистрибом біг Юрко до намету, вимахуючи на ходу рушником.

Перший тиждень тато нікуди його не брав, хоч Юрко й канючив щоранку.

— Ще встигнеш. Звикай поки що до табора. Та не попечися на сонці. Гірське сонце, знаєш, яке?

Юрко вже знав: набравсь того сонця в перший же день. Наче й не довго походив у трусах, а шкіра стала як у вареного рака. Пекло — не можна було й доторкнутися! Куховарка, тітка Марія, натерла його сирою картоплею, лаючи при цьому батьків, які беруть із собою в гори дітей. Та Юрко на ту лайку не дуже зважав: тітка Марія бурчала весь час, в неї завжди був такий незадоволений вигляд, наче її силоміць привезли сюди й примусили готувати їжу геологам. Тож Юрко не зважав на оту буркотняву; головне — йому незабаром полегшало, а наступного дня він ховався од сонця під деревами.

А потім поступово засмаг: став чорний, як бісеня, тільки зуби блищали, й тато нарешті сказав, що завтра вони підуть брати проби.

Що б то була дуже цікава робота, Юрко не сказав би. Весь день вони копалися у рову, на сонці, що смалило, як у пеклі, та ковтали пилюку. Загортали в пакетики сіренькі якісь камінці, що Юрко за ними й не нагнувся б, аби його воля, — і так метр за метром, вздовж усього рову, якому, здавалося, кінця-краю не буде. Не важка, на стороннє око, робота, а Юрко щоразу натомлювався так, що ледве добирався до табору, і, скинувши швидше рюкзак з пробами, біг притьмом до річки.

Зате спав, як убитий, не боячись жодних гадюк. Тим більше, що протягом десяти перших днів не стрів жодної змії: їх чи то перебили геологи, чи вони самі розповзлися подалі од табору, хто його знає. Юрко уже думав, що він так і повернеться, не стрівши живої гюрзи, він уже навіть не вірив, що вони водяться в отих казахських надмогильниках, аж на одинадцятий день йому таки повезло: він побачив змію.

Наткнувся на неї не біля табору, а вище, якраз навпроти могил. Там річка робила коліно, розливаючись широко, і з цього боку була тиха заводь, не з такою крижаною водою. Вода в ній встигала протягом дня прогріватись на сонці, і геологи ходили туди купатися. Тож пішов туди і Юрко. Та впустив необережно у воду рушник, ледве його вивудив, викрутив і так, як був той жужмом, кинув на камінь. Купатися одразу ж перехотілося, тим більше, що й витиратися нічим. Нахилився вже був за рушником, аж тут краєчком ока упіймав якийсь рух: попереду, на плескатому камені, що лежав біля самої заводі. Глянув туди і похолов: на каменюці, згорнувшись у кільця, лежала величезна змія. Товстий кінчик хвоста роздратовано посмикувався, плеската і гостра, схожа на трикутник голова з холодними, як крижини, очима, похитувалася то вперед, то назад, а з розтуленої пащі виривалося люте сичання. Не зводячи з гюрзи застиглого погляду, Юрко позадкував-позадкував та й сів, спіткнувшись, на камінь.

І тільки сів, як під ним заворушилося, холодне і кругле. “Змія!” — вибухнуло все у Юркові. Його так і підкинуло вгору — Юрко, ще ніколи так не стрибав, як стрибонув цього разу.

Стояв, усе ще не вірячи, що лишився живий.

Глянув на плескатий камінь: гюрзи вже не було. Зникла, мов випарувалась. Тоді Юрко набрався сміливості й оглянувся назад.

Там лежав рушник. Його, Юрків, рушник…

Сьогодні в Юрка вихідний. Як і в усіх геологів. І кожен використовує неробочий цей день по-своєму: той спить до обіду, той подався униз на рибалку — там, кажуть, харіуси чіпляються на голий гачок — той пише додому листа, а той зібрав брудну білизну та й вирушив прати до заводі. Тато Юрків засів із старшим геологом за папери, сказав тільки Юркові, щоб не заходив далеко.

Та Юрко світ за очі й не збирається: лише в оту он ущелину, в крайній той “палець”, звідки, наче із помпи, виривається тугий струмінь води. Вода, мов небо, блакитна, вона зберегла колір криги, що тане вгорі, під гарячим полуденним сонцем. Сонце вище — і вода прибуває в потічку, сонце донизу — і вода спадає. А під ранок ледь дзюркоче, сонно і мляво.

Юрко вже був у тій ущелині: ходив разом із татом. Ще тоді запав йому в око гігантський зсув вивітреної породи, весь у яскравих спалахах, так, мовби хто потовк скло та й розсипав щедро по схилу. Тато сказав, що то кристали, що десь угорі кварцева жила і її треба колись конче обстежити, бо місцеві жителі розповідали, що тут раніше находили золото, але сьогодні Юрко йшов не по золото, хоч він би, звісно, не відмовився б од того, щоб знайти самородок кілограмів на два або й три. Тож Юрко підніме й золотий самородок, якщо попадеться, хоча йде по інше: по кристали.