Герберт Джордж Веллс - Невидимець (збірка)

Невелика групка переляканих, але допитливих людей збільшувалась. Місіс Гакстер також прийшла; якісь веселі юнаки у блискучих чорних жакетах і чудернацьких паперових краватках — це ж бо був Духів день — приєднались до натовпу з бентежними запитаннями. Юний Арчі Гаркер відзначився тим, що зайшов у двір і спробував крадькома зазирнути крізь віконні жалюзі. Нічого він не побачив, проте всім дав привід для припущення, ніби йому це вдалося, і решта молоді Айпінга одразу до нього приєдналася. Понеділок після Трійці був неймовірно гарний, на головній вулиці містечка стояла рядком дюжина кіосків, імпровізований тир, а на траві біля кузні зупинилися три жовто-коричневі фургони, і якісь люди в яскравих костюмах виставляли кокосові горіхи для жбурляння. Чоловіки були одягнені у блакитні светри, жінки — у білі фартухи і модні капелюхи з важкими перами. Воджер із «Пурпурової лілії» і містер Джегерс, швець, який на додачу продавав старі велосипеди, натягували упоперек вулиці мотузку з державним прапором Об’єднаного Королівства й королівськими гербами (які залишились від святкування першого ювілею королеви Вікторії).

А в будинку, у штучній темряві вітальні, в яку проникав тільки один тоненький сонячний промінь, незнайомець, як ми можемо припускати, голодний і страшний, закутаний у незручний і занадто теплий одяг, дивився крізь свої темні окуляри на папір, щось обмірковуючи, або бряжчав своїми маленькими брудними пляшками, а іноді люто лаявся на хлопчаків, що галасували за шибкою. В кутку біля коминка лежали уламки півдюжини розбитих пляшок, і повітря псував ядучий запах хлору. Ось і все, що ми знаємо про те, щó можна було почути, а згодом і побачити в кімнаті.

Опівдні незнайомець зненацька прочинив двері вітальні й витріщився на трьох чи чотирьох людей у буфеті.

— Місіс Гол! — покликав він. Хтось неохоче пішов по місіс Гол.

За декілька хвилин господиня з’явилася, трохи задихана, але вельми сердита через те, що її покликали. Гола досі не було. Обміркувавши ситуацію, вона ввійшла, тримаючи в руках маленьку тацю з неоплаченим рахунком.

— Ви хочете оплатити свій рахунок, пане? — запитала вона.

— Чому мені не принесли сніданок? Чому ви не приготували мені їжу і не відповідали на мій дзвінок? Чи ви гадаєте, що я і без їжі можу жити?

— А чому ви не оплатили мій рахунок? — запитала місіс Гол. — Ось що я хочу знати.

— Три дні тому я вам сказав, що чекаю на грошовий переказ.

— А я вам сказала два дні тому, що не збираюся чекати ніяких переказів. І нема чого обурюватися через сніданок, якщо вже п’ять днів рахунки не оплачені.

Незнайомець коротко, але палко вилаявся.

— Ге й там, спокійніше! — почулося з буфету.

— І я була б вам дуже вдячна, пане, якби свої лайки ви тримали при собі, — сказала місіс Гол.

Незнайомець іще більше, ніж зазвичай, нагадував сердиту водолазну маску. В буфеті всі відчули, що місіс Гол має над нам перевагу. Це засвідчили і його наступні слова.

— Послухайте, добра пані… — почав він.

— Ніяка я вам не добра пані, — огризнулась місіс Гол.

— Як я вже вам сказав, грошовий переказ ще не надійшов…

— Ото ще переказ! — відтяла місіс Гол.

— Однак у мене в кишені…

— Три дні тому ви мені сказали, що у вас нема нічого, крім соверена сріблом.

— Що ж, я ще дещо знайшов…

— Нічого собі! — почулося з буфету.

— Вельми цікаво, де це ви знайшли гроші, — сказала місіс Гол.

Здавалося, це роздратувало незнайомця. Він тупнув ногою.

— Що ви маєте на увазі? — запитав він.

— Тільки те, що мені цікаво, де ви знайшли гроші, — сказала місіс Гол. — І перш ніж я дам вам рахунки, принесу вам сніданок абощо, ви повинні мені пояснити дещо, чого я не розумію і ніхто не розуміє, але всі дуже хочуть зрозуміти. Я хочу знати, що ви зробили з моїм стільцем нагорі, я хочу знати, як так трапилося, що кімната ваша була порожня, а потім ви там знову з’явились. Усі, хто зупиняється в цьому будинку, заходять через двері… таке правило в моєму домі, якого ви, до речі, не дотримались, і я хочу знати, як усе-таки ви тоді ввійшли. Ще я хочу знати…

Несподівано незнайомець стиснув руки в рукавичках і підняв їх над головою, вигукнувши «Стоп!» так несамовито, що відразу примусив господиню замовкнути.

— Ви не розумієте, — вигукнув він, — хто я такий і що я роблю. Я вам покажу. О Господи! Я покажу вам.

Тоді він приклав долоню до обличчя — і раптово відсмикнув. Центр його обличчя перетворився на чорну западину.